Дорога

Стефанык Василь Семенович

– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре...

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

– Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...

Михайло

розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

– Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазу­хи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі,- кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п'яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував со­бі, що він мав щось робити.

– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобця; гай, забирайтеси.

– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду...

– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

– Та я то кажу, що я не до него, я...

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего...

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на нього, як голодні вовки.

ТАКИЙ ПАНОК

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто сто­їть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина, вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть коме-діянтська буда; які­сь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії ви­шкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо смі­ху. До блазника виходить деревляна дівчина і обійма­є­ть­ся з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха дере­ві­ють , що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали

де бавитися жиденята.

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і си­вій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. То­ді наш панок вибігає зі склепику і каже:

– Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребу­єте, то я вам поможу.

– Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.

– Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.

Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.

– Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґа­здиня, як пані, бо ти маєш свій грунт. Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.

– Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.

Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.

– Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати,- каже і смі­є­ть­ся староста.

Панок тягне пиво і в той бік не глядить.

– І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?

Панок ще мовчить.

– А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на ста­рість таки показав московську душу. Москаль москалем.

Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров'ю за­ходять.

– Коли я не хочу більше крові пити, так, як ви, і пополуд­нє затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.

– До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!

– Буде вам лазня колись, тото буде лазня!

– Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.

Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.

– А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.

– Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.