Дорога
Шрифт:
– Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.
– Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...
– Їжте булку...
– Співай дитині, хай не плаче...
Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти
ПОХОРОН
Спереду обдертий хлопчик, з біленьким коміром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть труну. На її вічку білий тоненький хрестик, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір'ях кам'яничних. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів'ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.
Одна жінка плаче, а друга їй каже:
– Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно в тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав усякі камінчики. Курятко біля квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кожного дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі кришки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала...
Жінка плаче дальше.
– Осінь, осінь його доконала, сирий люфт [22] і студень. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він уже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли...
Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
22
– люфт - вітер
– Але він умер, мабуть, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як домовина з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла б або порубала, ні, я б її в хаті не тримала!
– То канапа його тата, він на ній родився, то - спадок. Як вибирався з першого поверху, то нам її лишив.
– А де ж він тепер?
– Не знаю...
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледве лізуть.
Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і незнайомі з ніким.
А цвинтар буде, лиш його через мряку
СОН
Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.
Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
– Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...
Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля.
– Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито... Талапну раз - та й дух віскочив!..
– Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить... Певне, що правда, ой допевне! Грунт - то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе...
Закашляв, як у великі труби заграв.
– Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім... Нема, нема, о, нема...
Поставив кулак під голови.
– Я довго бідив по чужім полі. Але бог мені вігодив, дай боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай... Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи...
Капелюх упав з голови і з вітром покотився.
– Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле - так годитьси... Як бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи... Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо...
Ляг хрестом.
– Межі кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше... Я тобі по смерті лишу... Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і бога молити, що-с такого тата мав...
– Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу більший гріх, як...
Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.
– Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле... Надворі зима, а мені така файна весна присниласи... Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..
БАСАРАБИ
Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє... Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір'я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.