Дорога
Шрифт:
– Семенку, ти вже наївся?
– Вже,- відповів шестилітній хлопець.
– То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
– Уступіться, бо через вас я не можу замітати.
Мама звелася і поволіклася на постіль.
– Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже...
– Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай
– Семенку, здійми з грядок [18] сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.
– Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
– Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.
– Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
– А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.
18
– Грядка - жердка під стелею, що на ній вішають одежу.
– І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.
– Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.
– А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.
– Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.
– Вимий збанок та й сип борщу.
– Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
– Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...
Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
– Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
– Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок...
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.
– Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, [19] заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зіщулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
19
– Співорити - закричати з переляку.
– На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда
Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.
– А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
– А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
– А ти чий, такий чемний?
– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте...
– Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обід?
– Татові несу на лан, коло ставу.
– Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід.
Пішли разом.
– А хто обід варив?
– Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
– Та не слаба мама?
– Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю...
– Ото, ти робітник!
– Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш [20] знаю цілий...
20
– Оченаш - “Отче наш...” - слова молитви.
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
– Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
– Семенку, не переломи дитини.
– Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?
– Не хочу.
– Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...
Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
– Тато рано в хоромах [21] також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли.
Взяв дитину й вийшов...
– Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.
– Я не дам та й татові буду казати.
– Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.
21
– В хоромах - в сінях.