Довга ніч над Сунжею

Кононович Леонід

— Всі співробітники фірми — люди СЗР?

Майор кивнув.

— До одного. Там тобі й оперативники, і банк інформації, — і зв'язок з посольством здійснюють через цю точку. Що ще?

— Резидент із дипломатів?

— Навіщо тобі резидент?! — стенув плечима майор. — Тобі потрібна агентура? Вийди на людей, котрі держать кілька ниток відразу — й знатимеш! В кожному місті є такий агент. Тут просто треба попрацювати: смикнеш «Лотос», а там підеш далі й далі…

— Гаразд, гаразд… — замислено буркнув я. — Ще одне: якась із наших спецслужб тримає контакт із росіянами?

— Взагалі,

це довга історія… — Майор посмоктав цигарку й подивився у вікно. — Служба зовнішньої розвідки на сьогодні вистежує поставки зброї для Дудаєва зпоза меж Росії. Не секрет, звичайно, що транспорти зі зброєю надходять і з України, — чеченці тут держать поважні позиції в тіньовому бізнесі. Врешті, не мені про це тобі казати, сам знаєш… За непідтвердженими даними, такі контакти між спецслужбами існують. Хоча напевне ніхто нічого не може сказати, — все воно таємниця за сімома замками…

— Он воно що!.. — сказав я. — Ну добре… спасибі за консультацію!..

— Досьє на Глобуса можна роздобути, — подумавши, сказав майор. — І на керівника інформцентру в «Лотосі» теж. Можливо, я надішлю тобі їх електронною поштою… якщо роздобуду, звичайно!..

— Було б непогано!.. — буркнув я. — Із фотографіями цих типів, якщо вони у вас є!..

Чолов'яга одчинив двері й, ще раз озирнувшись, спритно виліз надвір.

— Глобус виконує особливі доручення, — сказав він, заглядаючи у вікно. — Твій колега, так би мовити. Ми довго пантрували за ним, щоб прилапати на співробітництві з ЦРУ, але марно. Якщо випаде нагода, то… сам розумієш!

Я кивнув.

— Зробимо. Він перебіг нам дорогу, — я цинічно посміхнувся, — так що дні його пораховані, будь певен!..

Майдан перед штабквартирою «Тартару» був геть захаращений лімузинами чужинецьких марок. В мене аж очі розбігалися: мерседеси, кадилаки, вольво, б'юїк, порше… хай йому всячина, це було щось таке, як виставка міжнародного автосалону! Надвірної охорони нагнали стільки, що я подумав було, ніби «Тартар» чекає облоги, — на воротях стовбичили якісь незнайомі командос із автоматами, дворисько аж кишіло бойовиками зі спецзагону, і якби не шеф безпеки, який заправляв цією музикою, то мене й на поріг не пустили б, не те що!

— Ви що, — сказав я Барабашеві, котрий очолював групу внутрішньої охорони, — подуріли тут всі, — у рідну фірму вже не можна пройти! Що за секретність, га?

Барабаш скорчив поважну гримасу.

— Нарада керівної десятки. Шеф наказав привести в повну бойову готовність командос, — на випадок наїзду або провокації… — Барабаш помовчав і пошепки додав: — Кажуть, спецслужби знову наступають нам на п'яти… не чув?

— А… — згадав я —…ага! Інструкції?

— Закрити доступ на територію штабквартири. Не допускати представників силових відомств — хай там буде міліція чи Служба безпеки. Якщо почнеться штурм, відкривати вогонь на знищення.

— Халепа! — почухав я потилицю. — Не сподівався, що це так далеко зайде!

— Ти куди? — поспитався Барабаш.

— Візьму пару людей. Мурат надав мені всі повноваження… так що треба провести операцію! Пітон в себе?

— П'ють коньяк. — Барабаш махнув рукою. — Удвох із МурМуром.

— О, —

сказав я, натискуючи кнопку ліфта, — вони мені й треба!

Торік фірма «Тартар» купила в міськради ділянку на околиці й за кілька місяців звела п'ятиповерхову кам'яницю, де розташувалася штабквартира з усіма її підрозділами. Тільки тепер я зрозумів, наскільки могутня й розгалужена організація, на котру я працюю вже кілька років, — сюди поз'їжджалися всі численні відділи й секретні служби, розкидані по всенькому місту, цілий поверх зайняв інформаційноаналітичний центр з надпотужними комп'ютерами ІВМ, на території садиби, яка займає більше двадцяти гектарів, розмістився центр підготовки командос, школа карате, поле для гри в пейнтбол, стрільбища, арсенали зі зброєю, — і все це було тільки мізерною надводною частиною того великанського айсберга, яким була детективна компанія «Тартар» в Україні!

Я вийшов на третьому поверсі й, кивнувши двом командос, які чатували на дверях, рушив по коридору, застеленому м'якою килимовою доріжкою. МурМур із Пітоном справді пиячили. В кабінеті було накурено хоч сокиру вішай, на столі стояла тарілка з лимонами й шоколадом, і обоє вже добряче мали в чубі.

— Що за пияцтво? — суворо поспитавсь я. — В той час, як десятка вирішує долю цілої фірми…

МурМур перепинив мене зневажливим жестом.

— Облиш, — сказав він понуро. — Поминки справляємо… по Хрестові, земля йому пухом!

— Десятка, — буркнув Пітон, — завжди вирішує нашу долю без нас. Хай засідають… а ми потихеньку вип'ємо! Налляти?

— Давай, — сказав я, сідаючи в глибокий шкіряний фотель. Після переїзду Пітон отримав цілий кабінет, а технічний відділ, який він очолював, зайняв з півтора десятка кімнат. — Хоча поминки по нім треба не так справляти… ну, та про це потім!

— До останнього держався! — вирік МурМур, піднімаючи келишка. — Я й не дивуюся, що його розкололи… мало хто витримає, коли його ріжуть живцем! — Він похитав головою. — Мало, мало хто… Просто біль такий, що через двітри доби перетворюєшся в холодець!..

Я перехилив келишка й посмакував. МурМур на власній шкурі знав, що таке тортури: у вісімдесят четвертому він потрапив у полон на південному заході Афганістану, й муджагіди вивезли його в один з таборів опозиції в Ірані. Про ті часи він не любив розводитися, але з випадкових фраз я здогадався, що до нього застосовували всіх методів впливу, навіть електричний струм.

— Ти, — згадав МурМур, запихаючи до рота кружальце лимона, — щось хотів сказати?

Я кивнув.

— Маємо нагоду розквитатися. Я вийшов на слід. Підписуєтеся?

Пітон витягнув шию і, вп'явшись у мене своїми блискучими чорними очицями, почухав горлянку. Ну, натуральний плазун: широчезні плечі, мускулистий торс атлета, — і маленька голова на довгій шиї. Ну, й ще, звичайно, цей незмигний холодний погляд…

— Ти, — озвався він своїм грубим товарячим басом, — хочеш сказати…

На столику задзеленьчав телефон. МурМур одставив келишка і недбало підняв трубку.

— Угу!.. — сказав він. — Умгу… тут він, тут… Тебе! — кивнув він мені.

— Оскар? — озвалася Цуцичок на тім кінці дроту. — Ти встиг щось винюхати по справі Хреста?