Довга ніч над Сунжею

Кононович Леонід

У навушниках задзуміло. Я натиснув кнопку, посилаючи сигнал: «Обстановка без змін. Продовжувати стеження. Нуль.»

Хіба що його відловлять у місті, подумав я, сідаючи в крісло. Рано чи пізно, але це має статися — від «Тартару» йому не втекти, якщо він іще не покинув цю територію.

В квартирі було тихо. Темрява стояла така, що хоч в око стрель. Я розслабився й, заклавши ногу за ногу, розлігся в фотелі. О цій порі, над ранком, хтілося спати. Очі буквально злипалися. Мені доводилося спати в засідці: наближення противника, зміну обстановки фіксувало якесь шосте

чуття, котре будило мене миттєво.

Я проспав, мабуть, з годину. В квартирі стояла все така ж густа чорнильна темрява, коли щось неначебто штовхнуло мене — і я блискавично зірвався на ноги, відкидаючи вбік фотеля.

Він мало не застав мене зненацька. Я відчув його присутність коли він був уже поруч, — здоровезний темний згусток пітьми, котрий рухається з котячою спритністю. Я блокував його удар підставленою рукою, тоді схопив за зап'ястя й, піднявши, пожбурив углиб квартири. Його масивне тіло вгатилося в кухонні двері й рознесло їх на друзки. Звук був такий, неначе бомба вибухнула. Інший скрутив би собі в'язи, — але цей драб, насилу, приземлившись, туттаки плигнув мені назустріч, розкручуючи своє тіло в блискавичному сокуто гері. Ну, то був і стрибок! Я в житті не бачив, щоб хтось так технічно грамотно й артистично виконував цей прийом карате: його нога атакувала мене на верхньому рівні, цілячи в голову, й удар не змилив би, — якби я не поставив жорстокий блок, потім ще один, відбиваючи удармолот, а затим наніс такий контрудар, що зарізяка заточився назад, безпорадно плутаючи ногами. Він і цього разу вийшов би з нокауту й певне знову ж таки атакував би мене, — але я схопив його за руки і, перекинувши через себе, вгатив об підлогу.

Він хекнув, неначеб розваливши сокирою поліно, й закляк.

Я дістав наручники, скував його зап'ястя за спиною й виволік тіло на сходову площадку. Загудів ліфт, і з кабіни вискочив Барабаш у супроводі кількох оперативників.

— Передай по рації: постів не покидати! — звелів я. — Діяти за оперативним планом.

З квартир висовувалися налякані мешканці.

— Что за драки! — завищала якась фіфочка. — Вы что себе позволяете?! Кто вы такие?

— Милиция! — гримнув Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу. — Ану быстро по домам! Кому сказал, ну?

Зарізяка ледве дихав. Ми спустилися вниз, і Барабаш з Гестаповичем винесли його з ліфта.

— Ну, — глянув на мене Барабаш, — усе? Постам давати відбій?

Я покрутив головою.

— Ти що, не втямив наказ? Стеження продовжується. Старшим групи призначається Гестапович. Вранці приїде зміна.

— Навіщо?! — здивувався Барабаш.

Я перевернув ногою непорушне тіло.

— Бачиш? — поспитавсь я.

— Ну?

— Це не той чоловік, на якого ми пантрували, — відказав я. — Це не Глобус, розумієш?

— Я громадянин Сполучених Штатів Америки, — вперто сказав чоловік, який сидів посеред кімнати. — Вимагаю представника американського посольства.

Я зітхнув.

— З якою метою ви проникли в квартиру по вулиці Зарічній?

— Вимагаю представника… — знову почав він.

— Тихо! — гаркнув я. Тоді підвівся

з крісла й підійшовши до вікна, став напружено думати. Може, це й справді американець… але якого дідька він заліз до помешкання Глобуса! — Ви — з Америки? — поспитав я у нього поанглійському.

Його лице витягнулося.

— Так, — відказав він. Не було жодних сумнівів: це був справжній ньюйоркський акцент. — Так, звичайно. Я вже сказав.

— З якою метою приїхали ви до України?

Він похитав головою.

— Так не піде. Спочатку назвіться самі. Хто ви такі?

Я подивився на Барабаша. Той зняв трубку й сказав декілька слів.

— Запитання ставитиму я! — В мені закипала злість. — Не будете відповідати — вживатимемо заходів.

— Яких? — спокійно запитав він.

Двері відчинилися, й до кімнати зайшов чоловік у білому халаті. В руках у нього була блискуча металева коробка.

— Тест на скополамін, — жорстко сказав я. — Останній раз запитую: хто ви такий і чому приїхали в Україну?

Американець щосили рвонувся з крісла. Сила в нього була справді волячою, але ремні витримали, — ще б пак, в цім кріслі до нього побували й не такі круті клієнти!

Я знову зітхнув.

— Давай! — кивнув я Барабашеві.

Все відбулося в однісінький мент: Барабаш мертвим стиском згріб американця за шию, чоловік у білому халаті закасав йому рукав сорочки й спритно ввів голку шприца в вену. Далі він став обм'якати, мов проколотий м'яч.

Лікар ще трохи подержав його за руку, відпустив її, й вона м'яко впала на коліно.

— У вас п'ятнадцять хвилин, — сказав він, виходячи з кімнати. — Не більше.

Я припалив сигарету й, затягшись, розігнав дим рукою.

– Ім'я?

— Джексон… — глухо відказав янкі.

— Повністю, дідько б тебе взяв!

— Сідней Рональд Джексон.

— Вік?

— Тридцять п'ять років.

— Професія?

— Журналіст.

— Точніше! — гаркнув я.

— Спеціальний кореспондент «Сіенен».

Під впливом скополаміну чоловік впадає в транс: воля його розпадається, й він відповідає на всі запитання. Як на мене, то це найгуманніший метод — не треба вживати жорстокого фізичного впливу.

— Ви — співробітник ЦРУ?

— Ні.

— Моссаду?

— Ні.

— СЗР?

— Я не знаю, що це таке, — прохрипів американець.

— На кого ви працюєте?

Він мовчав.

— Працюєш на кого?! — гаркнув я.

— Джафар… — прошепотів американець, понуривши голову. — Джафар… Стамбул… «Сірі вовки» уб'ють мене, якщо я скажу… Джафар найняв мене ліквідувати Глобуса… Я не можу…

— Джафар?! — не повірив я.

Барабаш злякано подивився на мене. Він нічого не зрозумів.

— Хай йому дідько! — вилаявсь я. Тоді підійшов до телефону й зняв трубку. — Мурат? Ми знову накололися. Цей чоловік працює на «Сірих вовків». Так… так, з людей Джафара. Міжнародний килер, скоріше всього… Так, звичайно, припиняємо!..

За годину ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Випийте, — сказав я, наливаючи Джексонові коньяку. — Оцето історія! Ніколи не думав, що зіткнуся з людьми Джафара.