Довга ніч над Сунжею
Шрифт:
Він продовжував мовчати. По совісті кажучи, я й не сподівався, що він отак зразу розколеться, — якби це сталося, то, я мабуть, втратив би всяку повагу до братнього народу.
— Лады! — сказав я нарешті. Тоді добув з кишені моток сталевої струни й, застромивши узі за пояс, почав зав'язувати петлю. — Сейчас мы тебя вздернем… Ведь ваши ребята в Чечне балуются этим, правда?
Його чоло вкрилося потом.
— Черт возьми! — закричав він. — Ты че, дурак? Не знаю я ни хуя, понимаешь? Ты просто
— Да, да… — лагідно покивав я, надіваючи йому на шию зашморг.
В дверях з'явився МурМур.
— Готово! — доповів він. — Дальше?
— Забрать носители информации! — наказав я. — Компьютеры уничтожить. Через две минуты уходим.
МурМур нарешті дотямив, що я буду робити й скривився — він страх як не любив тортур. А як на мене, то назвався грибом — лізь у кошик! Робота є робота, й хтось повинен її робити, навіть якщо вона й суперечить моралі.
— Вот так, мужик, и будем базарить! — сказав я, закидаючи кінець струни за трубу опалення під стелею. — Не хотел похорошему — будет поплохому! Не доходит через голову — дойдет через руки и ноги! Такие вот дела, родимый…
Струна напнулася, й чоловік у картатому светрі захарчав, витягуючись всеньким тілом. Коли підлоги стали торкатися лише кінчики пальців, я закріпив струну й, відійшовши, втомлено сів у фотель. Цей спосіб показали мені люди з італійської мафії, — ще минулого літа, коли я працював у Палермо, пантруючи боржника одного з київських банків. Чоловікові дається шанс: або він буде мовчати й, не вдержавшись навшпиньках, нарешті сам задавить себе струною, — або скаже все, про що його питають, і його відпустять.
Або й не відпустять — це вже як повернеться ситуація.
— Глобус? — нарешті спитавсь я.
Чолов'яга поворухнувся.
— Не знаю! — з відчаєм прохрипів він. — Парень, я ничего не знаю…
— Почему? — продовжував я допитуватися.
— Он не работал с нами… ему давал приказы резидент! Это отдельная группа, пойми…
— Резидент?
— Односторонняя связь. Только через Глобуса… все распоряжения через него. Мы работали только с информацией… да и то с обычной, из легальных источников!
— Где найти Глобуса?
— Не знаю! — прохрипів він, намагаючись вдержатися навшпиньках. — Глобус не наш человек… только резидент знает… Аа! — він ковзнув униз, і струна потонула в складках шиї.
— Ты же умрешь! — сказав я, дуже чітко й повільно вимовляючи кожне слово, щоб до нього нарешті дійшло. — Умрешь, как собака, понимаешь? И после смерти ничего не будет, — ни бухла, ни бабок, ни жратвы… а будет только темно и сыро, врубаешься?
— От… отпусти! Парень, пожалуйста… — захарчав він, спираючись навшпиньках.
— Не напрягай меня, мужик! — порадив я йому. — Скажешь, где Глобус — отпущу!..
Його
— Честно?
— Честно, мужик!
— Скажу… — прохрипів він. — Черт его возьми!.. Он снимает хавиру в старом районе…
— Адрес? — незворушно поспитавсь я.
До кімнати заглянув Пітон. Він хитнув головою, показуючи на вихід, — пора, мовляв, пора!
— Улица… улица Заречная! — з натугою вихрипів чолов'яга. — Квартира на шестом этаже… дверь направо…
— Не врешь?
— Матерью клянусь! Вот сам увидишь…
Я подивився на нього й побачив, що він таки не бреше. Тоді перевів погляд на Пітона.
— Порядок?
— Да, — відказав той. — Хазу ликвидируем?
— Нет смысла, — сказав я, застібаючи куртку. Тоді витяг порожню обойму з автомата і вставив новий магазин. — Уходим. Вы, двое — вперед!..
— Э, — закричав мені вслід чолов'яга, — парень, ты же обещал!
Пітон хтів було обернутись, але я турнув його в спину.
— Давай, давай! Нічого озиратися… це мої розборки!
— Э… э… подожди! Ведь ты тоже человек… ты… — Голос урвався, переходячи в жахливе довге булькання.
МурМур із Пітоном бігцем стали підніматися по східцях. Я наглядав за ними, тримаючи вихід з підвалу під прицілом свого узі. Коли вони нарешті вискочили надвір, я обернувся й, не цілячись, дав коротку чергу поверх постаті, котра звивалася на тлі білої стіни.
Кулі перебили струну, й чоловік у картатому светрі як сніп гримнувся додолу.
ІІІ
За ніч погода змінилася, й на шосе, яке, огинаючи сквер, провадило до штабквартири «Тартару», стояли калюжі талої води.
— Дванадцятий! — сказав я командосові, котрий вийшов з вартівні коло воріт.
— Псевдо? — незворушно поспитавсь той, поправляючи на плечі автомат.
— Оскар… та відчиняй же ж, хай йому дідько!
Загудів електромотор, і броньована плита воріт помалу стала від'їжджати вбік.
От же ж йолопи, зітхнув я, натискаючи газ. Розвели тут секретність… а, головне, кожен день на воротях нові люди, котрі не знають мене в обличчя.
На стоянці бовваніло кілька авто. В цю ранню пору на службу приїхав тільки МурМур, — а може, він і не покидав своїх комп'ютерів, цілісіньку ніч чаклуючи над шифрограмами, — та ще Дядько Паюк, який очолював ударну групу командос, ну і ця нерозлучна пара, Барабаш із Гестаповичем… Щоправда, й шеф був на місці — його броньований БМВ («боевая машина вымогателей», як охрестити цю марку в народі) був припаркований біля самого входу.
— О, — гукнув Барабаш, загледівши мене у вестибюлі, — ти вже чув?