Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Мені це якось в голову не приходило.
— Можливо, — тихо сказала сестра Верна, — найбільше я злюся на себе за свою дурість. Я не думала, що знайдеться сила, здатна заманити мене в пастку. Я була не права. Спасибі, Річард, за те, що ти визволив мене.
— Я був такий радий, коли тебе знайшов… — Річард крутив у руці травинку. — Я думав, що ти загинула. Я щасливий, що це виявилося не так.
Вона дістала з сумочки всі флакончики і поставила їх на землю.
— Я б і загинула, зачарована темними силами, —
— Чому?
Річарду здалося, що флакончиків явно більше, ніж може поміститися в сумці, але ж сестра виймала їх у нього на очах.
— Ми вже намагалися рятувати сестер Світла, — відповіла вона. — Бувало, що сестри разом з учнями піддавалися мані і не могли вийти з Долини заблукалих. Я сама якось бачила одну, коли йшла через долину в перший раз. Так от, нікому ще не вдавалося їх визволити. Були випадки, коли сестри гинули, намагаючись допомогти іншим. Ти ж закликав магію.
— Але ти ж знаєш, що мій меч — чарівний.
— Ні, це була не магія меча. Ти неусвідомлено закликав на допомогу свій Хань. Але закликати Хань, не володіючи достатніми знаннями, небезпечно. Занадто небезпечно.
— А по-моєму, сестра, я всього лише звернувся до магії меча, — заперечив Річард.
— Коли ти мене покликав, — сказала Вона, — я тебе почула. Ми звали сестер, блукаючих у долині під дією чар, але жодна з них не чула нас.
— Напевно, ви просто не знали, що треба робити. Ти ж теж не відразу мене почула, а потім я пройшов крізь якусь невидиму стіну, яка розділяла нас, і тоді-то ти відгукнулася.
Сестра Верна знову почала укладати флакончики в сумку.
— Я знаю, Річард. Ми перепробували всі види магії, всі відомі нам заклинання, щоб пройти крізь цю стіну або хоча б привернути увагу зачарований подорожніх. Але все було марно. — Уклавши в сумку останній флакончик, вона підняла очі на Річарда. — Дякую.
Він знизав плечима:
— Я зробив усе, що міг, щоб виправити те, що я накоїв.
— Ти про що? — Здивувалася сестра.
— Ну, бачиш, перед тим як тебе звільнити, я, як би це сказати… вбив тебе.
— Що?! — Здивовано перепитала вона.
— Ну, ти заподіяла мені за допомогою цього нашийника сильний біль…
— Вибач, Річард, — перебила сестра Верна. — Я тоді була зачарована і не розуміла, що роблю. Він похитав головою.
— Ні, не тоді, раніше. У білій вежі.
— Як?! Ти заходив до вежі? Ти що, з глузду з'їхав? Я ж тебе попереджала!
— Сестра, у мене не було вибору, — відповів Річард.
— Про вибір ми вже говорили. Я тебе попереджала, що від веж треба триматися подалі!
— Але ти пам'ятаєш, була гроза, всюди виблискували ці блискавки, а потім ще вогненні кулі з'явилися, і я… я просто не знав, де сховатися. Ось я і увійшов під арку.
— Ти що, простих речей не розумієш? Чому ти весь час ведеш себе, як дитя? — Обурилася сестра Верна.
Річард
— Ось-ось, саме це ти мені тоді й сказала. Ти увійшла в башту… Тобто я був впевнений, що це ти. Ти розлютилася на мене, зовсім як зараз, і сказала те ж саме. — Він торкнувся пальцем нашийника. — За допомогою цієї штуки ти відкинула мене до стіни, і я немов прилип до неї. Скажи, сестра, це дійсно можна зробити?
Вона відповіла вже більш спокійно:
— Так. У нас немає чоловічого Хань, але нашийник збільшує нашу силу, дає нам владу над тими, хто його носить. Так ми отримуємо можливість навчати їх.
Річарда охопив гнів.
— Потім, сестра, ти заподіяла мені сильний біль, майже такий, як після, коли ти була зачарована, але тільки набагато сильніше. Чи можна з допомогою нашийника викликати сильний біль?
Сестра Верна, не дивлячись на Річарда, ретельно витирала руки об траву.
— Так. Але насправді я не завдавала тобі такого болю. У вежі це була мана.
— Я зажадав, щоб ти припинила мене мучити, інакше я покладу цьому край, — продовжував він. — Ти відмовилася, тоді я закликав магію меча і звільнився від тієї сили, що прикувала мене до стіни. Ти прийшла в лють і сказала, що це була моя остання помилка. Ти сказала, що вб'єш мене, і дійсно хотіла мене вбити.
— Мені дуже шкода, Річард, що тобі довелося все це пережити. Але… що ж ти зробив зі мною… Тобто в тому видінні?
— Я відрубав тобі голову. — Сестра зблідла і застигла на місці. — Я не хотів, але в мене не було вибору. Я був впевнений, що ти мене вб'єш.
До неї повернулося самовладання.
— Звичайно, ти був впевнений, Річард. Але все це — тільки мана. Насправді ти ніколи не зміг би мене вбити.
— Кого ти хочеш переконати в цьому? Мене чи себе?
— Все, що ти бачив у вежі, було маною, — наполегливо повторила вона.
— Насправді все зовсім не так.
Річард не став заперечувати. Він повернув рожен і зняв з вогню чавунну сковорідку, на якій пікся великий коржик.
— Як би там не було, — сказав він, — але коли я знову побачив тебе, я не знав, що ти — мана чи дійсність, але дуже сподівався, що не мана. Адже я зовсім не хотів тебе вбивати. — Він посміхнувся. — І потім, я ж обіцяв, що ти вийдеш з Долини заблукалих.
— Так, — кивнула сестра. — Твої емоції та бажання сильніші твого розуму.
— Сестра, я просто хотів врятуватися сам і врятувати тебе. Вона зітхнула:
— Річард, я не сумніваюся, ти хотів, як краще, але ти повинен зрозуміти: ти не завжди знаєш, як краще. Ти вдаєшся до своєї Хань несвідомо, не розуміючи, що робиш. Ти можеш накликати на себе біду.
— А як я вдаюся до свого Хань?
— Іноді чарівники дають клятви, які їх Хань прагне виконати.
Пообіцявши, що виведеш мене з долини, ти закликав дар провидіння.