Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

— Повторюю, завтра бути присутніми повинні всі.

Поки що ви вільні, панове.

Келен повернулася і попрямувала до виходу. Вона не впізнавала облич воїнів, що стояли на варті. Втім, в цьому не було нічого дивного. Зедд розповідав їй, що мало не вся палацова варта загинула під час нальоту д'харіанців. І все ж їй було б приємно побачити знайомі обличчя. У центральній частині палацу сповідниць були величезні сходи, світло проникало сюди крізь скляний дах, посеред сходів — величезний майданчик, і звідси розходилися коридори, арка входу в кожен коридор була прикрашена медальйоном з портретом одного з колишніх правителів різних країн

Серединних Земель. Перила зроблені з того особливого жовтого каменю, який ніби світився зсередини. На гранітних підставках були встановлені позолочені світильники. На центральному майданчику були також статуї вісьмох Матерів-сповідниць. Сходи споруджували майже сорок років, причому за рахунок Кельтона, в якості часткової компенсації за відмову кельтонської влади вступити в союз Серединних Земель, що і призвело до війни. Тоді ж вирішили, що медальйонів з портретами кельтонских правителів не буде. Але тепер Кельтон був могутнім і корисним членом союзу, і Келен вважала, що нерозумно карати людей за гріхи предків.

Вона трохи постояла на центральному майданчику і стала підніматися вище.

Нагорі, біля входу в коридор, який вів до її кімнат, зібралися служниці. Всі вони вклонилися Матері-сповідниці. Вона подумала, як це, мабуть, безглуздо виглядає, коли три десятки ошатних, акуратно причесаних, чистеньких служниць кланяються жінці в брудному одязі зі шкір, що несе лук і важкий мішок. Значить, про її повернення вже стало відомо всім.

— Дякую вам, діти мої! — Сказала Келен.

Вони розступилися, пропускаючи її. І тут почалися запитання: «Чи не бажає Мати-сповідниця прийняти ванну?» «Не бажає зробити масаж?» «Не бажає зробити зачіску?» «Не бажає прийняти відвідувачів?» «Не побажає вислухати радників», «написати кілька листів», і все інше в такому ж роді.

Келен звернулася до домоправительниці:

— Бернадетта, я хотіла б помитися з дороги. Більше нічого не потрібно.

Дві служниці тут же кинулися виконувати її побажання. Домоправительниця Бернадетта подивилася на наряд Келен.

— Не бажає Мати-сповідниця почистити або полагодити щось із свого одягу?

Келен згадала про блакитне плаття, яке лежало в мішку.

— Здається, дещо дійсно треба почистити. — Вона згадала про те, що майже весь її одяг забруднений в крові під час недавніх боїв, і додала:

— По-моєму, багато речей також потребують прання.

— Добре, Мати-сповідниця. Чи не приготувати біле плаття для сьогоднішнього вечора, Мати-сповідниця?

— Для вечора?! Домоправительниця Бернадетта почервоніла.

— Кур'єри вже послані в Королівський Ряд, Мати-сповідниця. Всі хочуть привітати Мати-сповідники з поверненням.

Келен застогнала. Вона смертельно втомилася, і їй зовсім не хотілося влаштовувати прийом, говорити гостям світські люб'язності, а також вислуховувати прохання про надання певних сум. Причому прохачі клялися, що вони не шукають особливої вигоди, але лише хочуть якось виборсатися з неприємного становища, в якому вони опинилися волею обставин.

Домоправительниця подивилася на неї з докором, як це бувало, коли Келен була маленькою. Бернадетта немов хотіла сказати: «У тебе є обов'язки, я сподіваюся, ти поставишся до них, як годиться при твоєму званні».

Насправді ж вона сказала:

— Всі з нетерпінням чекали повернення Матері-сповідники і будуть щасливі бачити її в доброму здоров'ї.

Келен дозволила собі засумніватися в цьому. Очевидно, домоправительниця мала на увазі

інше: Келен слід дати всім зрозуміти, що Мати-сповідниця жива і на своєму місці. Вона зітхнула.

— Зрозуміло, Бернадетта. Дякую, що нагадала мені про любов до мене людей і про те, що вони турбуються про мене.

Домоправительниця посміхнулася і схилила голову.

— Так, Мати-сповідниця.

Коли інші служниці розійшлися, Келен тихо сказала:

— Я пам'ятаю той час, коли ти могла навіть шльопнути мене, щоб нагадати мені про мої обов'язки. Домоправительниця знову посміхнулася:

— Ну, тепер про це не може бути й мови, Мати-сповідниця. — Вона струсила якусь пилинку з рукава. — Мати-сповідниця, а чи не повернулися разом з тобою додому інші сповідниці?

— Я шкодую, Бернадетта, я думала, ти знаєш. Всі вони загинули. Я остання сповідниця.

Очі домоправительки наповнилися сльозами. Вона прошепотіла:

— Та зостануться з ними добрі духи.

— Що це тепер змінить? — З гіркою насмішкою сказала Келен. — Чому вони не подбали про Денні, коли її захопив Квод?

* * *

В покоях Келен у всіх кімнатах горів вогонь у камінах. Вона знала, що так було і до її повернення. Взимку в покоях Матері-сповідники завжди підтримувався вогонь на випадок її несподіваного повернення. На столі срібний піднос, свіжий хліб, чайник і миска гарячого пряного супу. Господиня Сандерхолт не забула, що це улюблений суп Кален. Келен знову згадала, як вони колись готували такий суп з Річардом.

Залишивши свій мішок на підлозі, вона пішла в спальню. Вона стояла і дивилася на величезне дерев'яне ліжко і думала про те, що повинна була б прийти в цю спальню разом з Річардом. До дня повернення в Ейдіндріл вони вже були б чоловіком і дружиною. Вона обіцяла Річарду це шлюбне ложе. З якою радістю вони тоді говорили про це! Сльоза скотилася по її щоці. Вона важко зітхнула. Занадто боляче згадувати це.

Келен вийшла на балкон. Вона стояла на холодному вітрі, вчепившись тремтячими руками в поруччя, і дивилася на замок Чарівника, який виблискував в останніх променях призахідного сонця.

— Зедд, де ти? — Прошепотіла Келен. — Ти мені дуже потрібен.

* * *

Він прокинувся від того, що вдарився головою в стінку. Тоді сів, протираючи очі. Навпроти сиділа якась старенька. Вони начебто в якомусь екіпажі.

Старенька дивилася начебто на нього, але, на його подив, очі в неї були зовсім білі.

— Хто ти? — Запитав він.

— Ким бути ти? — Перепитала вона.

— Я перший запитав.

— Я… — Вона стулила плащ, прикривши своє ошатне зелене плаття. — Я не знати, ким бути я. А ти бути ким?

— Я… я… — Він тільки зітхнув. — Боюся, що і я не знаю, хто я. А ти мене, випадково, не впізнаєш?

— Не знаю. Сліпа. Не бачу, який ти з себе, — Сліпа? Ох, прошу вибачення.

Він потер забите місце. Оглянувши самого себе, він побачив, що на ньому гарна бордова мантія, розшита сріблястою парчею. «Ну що ж, принаймні я, здається, багатий», — подумав він.

Підібравши з підлоги чорну тростину, прикрашену сріблом, він почав стукати в дах в тому місці, де, за його розрахунками, повинен був сидіти візник. Старенька злякано здригнулася.