Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Що за небезпека? І що я повинен зробити?
— Цього ти мені не розповів. Ти сказав, що цього я не зрозумію.
— Але як же тоді ми можемо повернути собі пам'ять і чарівну силу?
— Три чаклунки, — нагадав візник, — говорили, що ні те, ні інше може до вас і зовсім не повернутися. Але якщо все-таки повернеться, то для цього потрібно якийсь потрясіння, якісь дуже сильні почуття.
— Які, наприклад?
— Ну, наприклад, гнів. Якщо ви, приміром, дуже сильно розлютитеся. Рубен насупився:
— Це що ж виходить… Ти повинен,
— Ні, — відповів Аерн. — Ти говорив, що така штука тут не допоможе. Ти говорив, що тут потрібно велике потрясіння, але що ти не можеш сказати, звідки воно візьметься. Але цей гнів чи ще якась пристрасть будуть тоді дуже сильними через магію. Ти сказав, що ти не пішов би на все це, якщо б не загроза смерті.
Деякий час Рубен і Ельда мовчали. Візник теж мовчки спостерігав за ними.
— І куди ти тепер нас везеш? — Запитав нарешті Рубен.
— В Ейдіндріл.
— Куди? Ніколи про щось таке не чув. Де це?
— Ейдіндріл — батьківщина цих… Сповідниць, по той бік гір Ранг-Шада.
Досить далеко звідси, кілька тижнів їзди. Ми доберемося туди вже майже до зимового сонцестояння, коли буде найдовша ніч у році.
— Далеченько, — зауважив Рубен. — А чому я попросив тебе нас туди доставити?
— Ти сказав, що тобі треба потрапити в якийсь замок Чарівника. Ти сказав, що туди не потрапиш без чарівництва, але так як тепер ти вже не чарівник, ти загодя пояснив мені, як можна туди потрапити. Мабуть, ти ще з дитинства там все вивчив і знаєш всі ходи і виходи.
— І я говорив тобі, що це справа — дуже важливе? — Перепитав Рубен.
Аерн похмуро кивнув.
— Тоді нам треба вирушати в дорогу скоріше.
Келен весь вечір усміхалася різним людям. Тепер перед нею стояла жінка в гарному синьому платті. Вона з пафосом говорила про те, як усіх турбувало довга відсутність Матері-сповідники. Її лицемірство, як і лицемірство інших гостей, було очевидно для Келен. Вона все життя слухала подібні байки, і їй було дуже противно. Їй би хотілося, щоб хоч один з усіх цих людей, з якими їй постійно доводилося мати справу, чесно зізнався, що ненавидять її, адже вона їм усім заважає, не дає чинити свавілля в Серединних Землях. Келен намагалася переконати себе, що все ж не всі такі.
Вона спробувала уявити, що б сказала ця дама, дружина посла, якщо б побачила Мати-сповідницю не в розкішному білому платті з безцінним діамантовим кольє на шиї, а верхи на коні, голу, забризкану кров'ю, з мечем у руці, яка відбивається від ворогів. Келен вирішила, що ця дама впала б у непритомність.
Коли дружина посла нарешті замовкла, Келен подякувала її за турботу і попрямувала до виходу. Було вже дуже пізно, а завтра зранку відбудеться засідання Ради. Кинувши погляд на власне відображення в дзеркалі, Келен раптом відчула себе так, ніби вона прокинулася після довгого сну і знову стала Матір'ю-сповідницею в палаці сповідниць, в Ейдіндрілі. І все ж вона вже не та, що колись. Вона ніби постаріла
Вже біля дверей до неї підійшла ще одна ошатна дама.
Келен насупилася. Волосся незнайомки були занадто коротке — не як у інших жінок, але чорне ошатне плаття явно дороге, а на шиї смарагдове намисто.
Жінка зробила реверанс:
— Мати-сповідниця, мені необхідно поговорити з тобою.
— Мені дуже шкода, але боюся, що я не пам'ятаю тебе, — Сказала Келен.
Жінка чомусь весь час озиралася, ніби когось шукала очима.
— Ти й не знаєш мене. У нас є спільний друг. — Тут вона помітила, що за нею стежить одна літня жінка зі злим обличчям, і повернулася до неї спиною.
— Мати-сповідниця, прийшла ти в Ейдіндрнл одна чи разом з кимось? — запитала незнайомка.
— Разом зі мною був мій друг, Чандален, але він залишився ночувати в лісі. А що?
— Я сподівалася почути інше ім'я. Ти повинна була…
Раптом незнайомка замовкла. Вона немов заціпеніла.
— Що трапилося? — Запитала Келен. Жінка наче побачила привид.
— Ти… т… — Вона ніяк не могла договорити. Вона раптом смертельно зблідла, обличчя її спотворив жах. Вона захиталася. Келен занадто пізно спробувала підтримати нещасну. Незнайомка зомліла і впала на підлогу.
Гості заохали. Келен схилилася над нею. Літня жінка з неприємним лицем пробилася крізь натовп гостей і підійшла до Келен.
— Джебр! — Вигукнула вона. — Я її впізнала.
— Ти знаєш цю жінку? А сама ти хто? — Запитала Келен.
Жінка раптом зрозуміла, з ким розмовляє. Вона відразу заусміхалася і зробила незграбний реверанс.
— Я — пані Ордіт Кондатіт де Дакідвіч, Мати сповідниця. Я так рада вас бачити…
— Хто ця жінка? — Перебила Келен.
— Це моя покоївка, Джебр Бевін. Я виб'ю дурість з цієї ледачої дівки!
— Дівки? — Перепитав один з чоловіків. — Не думаю. Я вечеряв з пані Джебр і смію запевнити, що вона — благородного походження.
— Самозванка! — Фиркнула леді Ордіт.
— В такому разі ти, мабуть, надзвичайно добре платиш їй, насмішкувато зауважив той же пан. — Вона зупиняється в кращих готелях і розплачується золотом.
Пані Ордіт, не удостоївши його відповіддю, схопила за руку стражника.
— Гей, відтягнув-ка цю дівку в мої покої, в Кельтонскій палац. Я вже з нею розберуся.
— Ні! Чи не збираєшся ти вказувати Матері-сповідники, що їй належить робити в її палаці? — Сказала Келен.
Пані Ордіт забурмотіла вибачення. Келен клацнула пальцями, і до неї підбігли кілька стражників.
— Віднесіть пані Джебр в кімнату для гостей, — наказала Келен. — Нехай служниця принесе їй чай з прянощами, рушник, змочений холодною водою, і все, що знадобиться. Нехай ніхто не турбує пані Джебр — це стосується і пані Ордіт. Я йду до себе відпочити, і нехай мене ніхто не турбує!