Дунайські ночі
Шрифт:
— От, Василю, — сказав Шатров, — бачиш, який у них розмах. Програма!.. Ладні лізти в огонь і воду, до чорта в зуби, аби виконати завдання в строк… Чому такі тверді строки?
Гойда звик до таких несподіваних запитань.
— Програма!.. Виходить, уціліли не тільки Кашуба та Качалай. Зграя діє.
— Так. І, очевидно, діє не лише на території прикордонного Закарпаття, а й на Ізмаїльщині, на Дунаї. Що ж їм наказано зробити?
— Складне питання.
— Так, складне. Але ми мусимо шукати відповіді і на нього. Пригадай, як останнім часом навчають
— Тисяча і один вид диверсій!..
— Справа не в деталях. Я маю на увазі головний напрямок, характер операції в цілому, з ім'я чого вона здійснюється, до чого прив'язується. Подорож містера Картера, вояж «Івана» та «Петра», посилена засилка повітряних куль, начинених антирадянськими листівками, в закарпатське небо, спеціальні передачі радіостанції «Вільна Європа» для Закарпаття і «пригнобленої» Угорщини, — все це ознаки того, що дії містера Картера, Качалая, Кашуби і тих, кого ми ще не знаємо, прив'язуються до якоїсь дати, до якоїсь події. Добре, поживемо — побачимо. Можливо, на Дунаї обстановка проясниться.
Шатров сказав усе це без будь-якого натяку на багатозначність, як завжди, роздумуючи вголос. Слова як слова. Але вони глибоко запали в душу Гойди. Не раз він згадував їх пізніше, коли невідоме стало відомим.
— Тепер, мабуть, ми поїдемо на Дунай? — запитав Гойда.
— Поки що ні. Ми неодмінно побуваємо в гостях у Кашуби.
— Зрозуміло! Приходьте до нас у гості, коли нас вдома не буде…
«ГОВЕРЛА»
Чорний зигзаг, наче блискавка, пронизав до дна прозору товщу води Ведмежого потоку, поплавок став вертикально, а потім зник. Клюнуло!.. В грудях у Шатрова похололо, в роті пересохло, коли він смикнув гнучке вудлище вгору і на себе. Почувся свист розрізаного вудлищем повітря, шурхіт камінців під ногами, радісний крик Гойди:
— Ура! Поздоровляю з первістком!..
Шатров був настільки приголомшений щастям, яке випало на його долю, такий необачливий у мисливському запалі, що, вихоплюючи з води райдужну рибку, втратив рівновагу. Але і падаючи, він не зводив з рибки очей. Бачив, як вона майнула над Ведмежим потоком, як описала дугу, чув, як ляснула об каміння. Схопився, побіг. Слизьке каміння від роси і моху підкочувалося під ноги. Шатров упав, підвівся і знову побіг… Боявся, що зникне, розвіється веселка. Перша райдуга в його житті!
Не зникла. Ось вона, на кінці гачка, маленька, з округленим тулубом, мокра, холодна, жива, ще зберегла чудовий колір гірського потоку. Райдужна форель! Куди золотій рибці до цієї. По спинці розкидані веснянки. Кожна випромінює свій особливий колір, — чорнуватий, голубий, білосніжний, бронзовий. Боки в рибки зеленувато-жовті з перламутрово-золотистим полиском, черевце атласно-перлисте, обідок ока — криваво-червоний, черевний плавець яскраво-жовтий, а спинний — з ніжною смужечкою і в дрібненьких крапинках. То он вона яка!.. Важко дише, злегка ворушить плавцями і Шатрову здається, що вона
Шатров обережно зняв з гачка райдугу, що тремтіла в його руці, і кинув у воду.
— Що ти робиш, йолопе? — закричав Гойда, підбігаючи. В його голосі лунав відчай. Обличчя побіліло, наче піна струмка. Василь на мить забув, хто перед ним стоїть.
На щастя, він швидко схаменувся і, ніяково посміхаючись, винувато сказав:
— Новачки майже завжди отак розгублюються перед райдугою. І зі мною таке було. Один старий рибалка за таку необачність надавав мені по щоках хвостом форелі. Спочатку по одній, потім по другій. І я терпів.
Шатров засміявся.
— По щоках?.. Хвостом?.. Молодець. Що ж, давай, Василю, заслужив і я. — Шатров повернувся до Гойди, підставляючи під удар праву щоку.
— Варто було б. Та гаразд, обмежимося суворим попередженням. Але якщо наступного разу…
— Наступного разу не буде. Зарікаюся полювати на райдугу. Нехай собі сяє.
Шатров занурив руки в потік, обмив долоні.
— Закуримо, Василю?
Гойда подивився на годинника і невесело посміхнувся.
— Завжди отак, тютюновим димком, дядьки окурюють суперечку.
— Не просто дядьки, а й письменники, кінорежисери, актори. В усіх книгах, в усіх фільмах герої димлять, «висловлюють душевний стан». Що ж, покуримо й ми… Не підведе тебе Марія?
— Не маю права погано думати про неї. Дівчина акуратна, розумна, спритна. Впевнений, підготує все як слід.
— А ти… ти впевнений у тому, що сам зробиш все як слід?
— В усякім разі, зроблю все, що зможу. За інше, особливо за Кашубу — не ручуся.
— Думаю, він тобі не перешкоджатиме. Дивись уважно! Фіксуй усе, не пропусти якої-небудь прикмети, яка видавала б у ньому сімейну людину.
Гойда пильно подивився на Шатрова.
— Звик я, Микито Самійловичу, розуміти вас з півслова, часто ваші думки вгадую, а от зараз… Що ви шукаєте?
— І радий би сказати, та нічого. Самому не все ясно, сумніваюся, дещо перевіряю, дещо розкопую.
— А мені, здається, треба насамперед докопатися до справжнього Кашуби: хто він, як, де і за яких обставин цей виноградар скористався з його документів. Можливо, він став трупом, а можливо, живим трупом.
— Правильно! Докопаємося до істини, коли поїдемо на Дунай.
— Чи не гаємо ми час, Микито Самійловичу?
— Хто знає, де ми його гаємо, де знаходимо. Потерпи, Василю, не нервуй, — Голос Шатрова м'який, тихий, вираз обличчя лагідний, без найменшого натяку на тривогу або неспокій.
— Дивуюсь я вашому спокою, Микито Самійловичу.
— Досі не звик?
— Сьогодні ви надто спокійні. Як вам щастить заморожувати нерви?
— Дуже просто. Бережу спокій зранку. Тільки розплющую очі, тільки починаю розмірковувати, що й до чого, зразу ж звертаюся до Сірого, прошу його наснажити мене спокоєм: так і так, володарю, попереду важкий день, звели нервам моїм, серцю і голові бути на належному рівні!..