Дунайські ночі
Шрифт:
Якщо Гойда не повернеться з монастиря з хорошими трофеями, я змушений буду вже завтра познайомитися під тим чи іншим приводом з пані Портиш. Не знаю, куди заведе мене «Рукотрясіння», але гадаю, що заведе дуже далеко.
Кажуть, що художники, письменники, композитори перед тим, як починати новий твір, багато роздумують, згадують відновлюють в пам'яті образи друзів і ворогів. Наче знову переживають події минулих днів: любов і нелюбов, страждання, удачі, перемоги — готують, так би мовити, себе до родових мук.
А чим ми з тобою, Васильку, гірші за композиторів, художників, письменників?
Чую шурхіт в кущах на тому березі потоку. Мабуть, повертається Василь. Так, він!..»
Шатров поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака, наглухо застебнув кишеню «блискавкою» і запитав:
— Ну?
Гойда намагався стримувати себе, але збудження все-таки проривалося: на смуглявих щоках, на лобі, шиї виступили червоні плями. Шатрову навіть здалося, що він чує, як колотиться серце його друга.
— Сядь, Васильку, відпочинь, заспокойся.
— Я спокійний. — І він опустився на камінь, кілька разів глибоко зітхнув, потім занурив голову в прозору воду струмка, витер обличчя і волосся рукавом сорочки, блиснув очима, в яких з'явилися веселі іскорки: — Зробив усе, що треба. У своїх руках тримав рацію. Американська, останнього випуску. Бачив гранати, долари, західнонімецькі марки, угорські форінти, чехословацькі крони, польські злоти і карбованці. Бачив два кольта, географічну карту Закарпаття, Угорщини, Баварії, секретну фотоапаратуру. Все це заховано в надійному місці: у підвалі, в старій винній бочці з потрійним дном. На перший погляд, звичайна собі бочка нічим не відрізняється від інших. Дубова, потемніла від часу, просякнута вином, з дерев'яним краником-чопом. Повернеш краник — поллється вино. Та якщо добре придивитися, відкрити друге дно, то побачиш тайник, а за ним ще одне справжнє дно, за яким плещеться вино. Тайник — кращого не придумаєш. Коли б не Марія, не знайшов би до нього стежки.
— А своїх слідів на цій стежці не залишив?
— Робота була чиста. Але важко ручатися за те, що не наслідили. Всіх хитрощів ворога не вгадаєш.
— Сподіваюся, ніхто тебе не бачив? Ніхто не заважав?
— Була одна неув'язка. Трохи на Кашубу не наштовхнувся. Несподівано, раніше строку повернувся з виноградників і хотів іти в свою хижку. Добре, що Марія зустріла його, повела під якимсь приводом на головний монастирський двір.
— Ну, а як моє особливе прохання? — запитав Шатров.
— Виконав. Правда, чисто жіночих речей не знайшов.
— Ну от, а кажеш — виконав.
— Не турбуйтеся! Все в порядку. Я знаю, що вам треба.
— Невже?.. Цікаво, що ж мені треба?
— Вам треба встановити, чи зустрічається Кашуба з якою-небудь жінкою? Хто вона, де живе…
— І ти встановив? — Шатров з щирим подивом подивився на свого помічника. — Як же тобі пощастило?
— Розповім усе по порядку. В хижці Кашуби я знайшов білизну з відпоротою міткою, кілька довоєнних носовичків, хатні туфлі, теж старі, зроблені ще у Баті. Все це перекочувало сюди з квартири однієї громадянки — Портиш Єви Шандорівни…
— Коли? Як?
— Марія каже, що бачила тижнів три тому, як ця громадянка пробиралася
— Чому ж тобі Марія раніше про це не розповіла?
— Забула. Не надавала значення, думала дрібниця.
— Добра дрібниця! Ну, Василю, збирайся. Їдьмо на Дунай. Неодмінно їдьмо. Тепер нас ніщо не затримає.
ПО ДОРОЗІ НА ДУНАЙ
Гойда і Шатров, вирушаючи на Дунай, думали, що пробудуть там недовго, кілька днів: з'ясують все про Кашубу і виїдуть назад у Закарпаття. Помилилися. Пробули вони на Дунаї і на Чорному морі довго, до кінця літа. Там, у володіннях Смолярчука виявився головний напрямок операції.
До Чорного моря добиралися літаком. В Одеському порту сіли на старенький каботажник «Аркадія», що благополучно пройшов усі вогненні бурі Вітчизняної війни, і повільно, не втрачаючи з поля зору землі, подалися на південь, уздовж рівнинного узбережжя.
День видався тихий, теплий. Щедро палило сонце, море було спокійне. На глибоких місцях воно синє, а ближче до берега сіро-попелясте, замутнене прісними річковими водами.
Далеко-далеко, до самого обрію, морську рівнину. прорізала дорога, зорана тупоносою «Аркадією». Над каботажником кружляли чайки, вихоплюючи з води кавунові шкірки, шматки хліба, кинуті з корми судна.
На палубі, в тіні брезентового тенту, розташувалися дунайські колгоспниці, які поверталися з Одеси. Трошечки п'яні від молодості, від базарних удач, від свіжого морського повітря, від знічев'я, що несподівано випало на їхню долю, вони голосно сміялися, зачіпали матросів і пасажирів, які проходили повз них, а потім заспівали.
Шатров зітхнув, подивився на Гойду.
— Гарно співають! Підтягнемо?.. Ні, не можна. Ходімо далі від спокуси. Ходімо, Васильку, ходімо!
Шатров попрямував у носову частину «Аркадії», високо, як завжди, несучи сиву голову, його плечі, обтягнуті добре пошитим піджаком з недорогої тканини, були молодо розпрямлені, ніби плечі силача. Крокував він палубою твердо, впевнено, наче був не пасажиром, а капітаном. Гойда йшов позаду Шатрова. Він теж був скромно одягнутий; темні штани, сіра спортивна куртка поверх картатої, розстебнутої на грудях, сорочки. Звичайний хлопець з берегів Дунаю.
Поки йшли палубою, їх переслідувала пісня.
Біля якоря Шатров сів на ящики, вкриті потемнілим від часу брезентом. Задумливо дивився на море, на темну смугу берега, зупиняв погляд на якій-небудь чайці, стежив очима за її польотом, прислухався до пісні, що линула з другого кінця корабля, і неквапливо заповнював нерозбірливими карлючками сторінку за сторінкою свого щоденника.
«Останнім часом немає такого дня, коли б я не звіряв свої думки паперу. Не чекав від себе такого запалу. Чому мені раптом захотілося писати? Чому в думці малюю картину за картиною, складаю пісні, музику? Так, і музику! Ось і тепер чую її — в сяючому теплом морі, у високому небі, в тривожних криках чайок, в солонуватому свіжому чорноморському вітрі, у сміху дунайських рибалок, у гудках пароплава.