Дунайські ночі
Шрифт:
Чому він так розмовляв зі мною? Стривожився? Відчув щось небезпечне? Для цього немає підстав. Думаю, що я не перший і не останній звертаюся до нього з таким проханням. Очевидно, він просто дуже зайнятий, і йому тепер не до кореспондентів.
Оселився я в готелі «Одеса». Колись, перед війною, він називався «Лондонський». Кажуть, збудували його одеські офіціанти, що розбагатіли на чайових. У свій час «Лондонський» був найкращим готелем не лише на півдні Росії, але й на всьому півдні Європи. Стоїть він недалеко від знаменитих Потьомкінських сходів, на стрімкому березі. Внизу, між кручею і готелем — набережна, бульвар, порослий каштанами, завжди багатолюдний,
Мене оселили на третьому поверсі, як кажуть адміністратори, в люксі. Найулюбленіше моє місце в цьому тимчасовому житлі — балкон, що висить над Приморським бульваром. Від ранку й до ранку балконні двері відчинені навстіж, і крізь мереживо фіранок я бачу Чорне море, синє-синє, спокійне, лагідне. Бачу пароплави, пристань, крани, чую брязкіт, дзвін, гудки — і все мене радує. Якийсь особливий аромат струменіє з порту і моря; пахне водоростями, прокопченим канатом, кавою, м'ятою, димком чужих сигар, солоною воблою, йодом і ще чимось таким, від чого паморочиться в голові і губи розповзаються в безглуздій посмішці.
Можливо, ось за цей порт, за ці запахи, за синяву моря, за каштани на Приморському бульварі, за балкон готелю «Одеса», на якому я відчуваю себе таким щасливим, я й люблю місто.
Ні, не тільки за це. Я можу годинами стояти на вершині Потьомкінських сходів, дивитися, як спускаються і піднімаються по них люди. Здається, нічого особливого, а мені хороше. Стою, дивлюся і втішаюсь.
Я можу, як і тисячі одеситів, подовгу ходити літнім Приморським бульваром, від пам'ятника Пушкіну до пам'ятника Рішельє, вздовж лавок, на яких відпочивають молоді і старі одесити. Простувати безцільно, нікого не шукаючи в юрбі, не сподіватися ні на яку зустріч, нічого не ждати, і все-таки відчувати задоволення.
Особливо хороше мені на Приморському пізнім тихим вечором, коли бульвар пустіє, коли на якій-небудь лавочці сидить самотній італієць матрос і співає «Санта Лючію», співає натхненно, на повний голос без акомпанементу гітари, мандоліни чи акордеона. Співає для себе, для одеського неба, для одеських каштанів. Повернеться до Неаполя чи Генуї і розповідатиме… Я б теж розповідав, коли б опинився на його місці.
Але мені хороше буває на Приморському бульварі і на світанку, коли проїдуть поливальні машини, і асфальт і каштани стануть вологими, прохолодними, заблищать чистотою.
Мені хороше, коли я зустрічаю сонце, стоячи на балконі готелю, воно виринає з води, полум'яно-червоне, не остуджене нічним морем.
Поснідавши, я попрямував на базар. Не можна, приїхавши до Одеси, не побувати тут. Знаменитий одеський базар! Він схожий на всі літні південні базари, багатолюдні і гомінкі, з достатком усяких продуктів і товарів ширвжитку. Те, та не те. Лише в Одесі вміють так чудово вихваляти свій товар. Ви купите звичайнісінького кавуна, а на додачу одержите чарівну посмішку продавця і дюжину дотепних, веселих слів.
В інших містах просто торгують, просто купляють, а в Одесі продають із запалом, розважаючи
Перед червонощокими жінками в білих фартухах і білих накрохмалених хусточках, піраміди вогненно-червоних помідорів. Свіжа, обкладена льодом риба з прозорими очима, червоними зябрами, сріблястою лускою… Гори найніжніших персиків у бронзово-золотистому загарі, туго налиті соком — торкни його, і він, здається, лопне як мильна булька.
По дорозі до готелю я забрів у великий внутрішній двір. Довгаста ущелина з самотньою акацією в кутку, під якою старанно скопана і щедро полита чорна земля.
Вгорі — блакитна смуга високого одеського неба. Туркочуть голуби, десь гарно виводять пісню.
Чотири поверхи оперезані галереями. Десятки дверей, десятки родин. На галереї другого поверху обідають, їдять кавуна, п'ють каву, грають у карти, голяться, стрибають із скакалкою. Трохи вище сміються, жартують, п'ють пиво, лущать раків, беручи їх з величезної миски.
Недалеко від ракоїдів готуються до екзаменів дві дівчини з товстими косами. З четвертого поверху галереї два хлопці, перегнувшись через перила, пускають у дівчат паперові голуби. Чи до голубів їм тепер? Чи до хлопців? Схилили милі голівки над підручниками і нікого не бачать, нікого не чують. Чи так це? О, в двадцять років можна все бачити, не придивляючись, усе чути, не прислухаючись.
Я пішов з одеського двору неохоче, з доброю заздрістю до тих, хто тут живе.
Був я, звичайно, і на Дерибасівській. Ця вулиця приваблива насамперед своєю багатолюдністю. Якщо ти хочеш побачити друга, який живе Десь на околиці, приходь увечері на Дерибасівську, неодмінно зустрінешся з ним, почуєш останні новини, на людей подивишся, себе покажеш.
З Дерибасівської я звернув на Пушкінську, дійшов до вокзалу. Зрозуміло, він теж особливий, з одеським гербом — білий, величезний, справжній палац, заллятий святковими вогнями, наче корабель «Росія», що заходить у рідний порт після довгих мандрів по чужих морях і океанах.
Я повільно обійшов привокзальну площу і повернувся на Пушкінську іншою стороною, під шеренгою розлогих дерев, уздовж квіткової грядки, пахучої і вологої від недавньої зливи.
Майже біля кожного будинку на низеньких лавочках, стільчиках і ослінчиках сидять жінки, чоловіки, діти. Де ще, в якому місті, та ще й у центрі, побачиш таке! Всі уважно і привітно дивляться на мене, здасться, от-от покличуть, запросять до себе: «Гей! Посидь з нами в присмерку, побалакаємо». Шкода, що не покликали. Підійшов би, посидів, погомонів.
Я вже кілька годин не бачу моря, але весь час відчутно його — на базарі, на Молдаванці, на Дерибасівській, і тут, на Пушкінській. Я чую говір моря в листях каштанів, в шепоті акацій, в голубому небі, в очах і на обличчях людей.
Пушкінська вивела мене до місця, де я довго стояв нерухомо. Некруто, полого підіймаються схили пагорба, на якому височить Одеський театр опери та балету. Чудовий вид на цей палац відкривається не лише з того місця, де я стояв. З якої сторони не підійдеш до нього, він тебе порадує скрізь. Я завжди, приїжджаючи в Одесу, влаштовую собі для розваги своєрідну гру в схованки. Зайду то на одну вулицю, то на іншу, заплутаюсь у провулках і раптом, ніби зненацька, виходжу прямо на цю громаду, прекрасну і з фасаду, і з тилу, і з боків.