Дунайські ночі
Шрифт:
Картер повільно ввійшов у дзеркальний зал, безшумно ступаючи по товстому килиму, яким була застелена кам'яна підлога. У кріслі, біля каміна, сидів чоловік. Ні, це не «джентльмен».
Картер давно натренував себе пильно спостерігати і надійно запам'ятовувати бачене. Підходячи до незнайомого, встиг роздивитися його. Під кущистими, нахмуреними бровами холодно блищать допитливі, розумні очі. Лоб високий, без зморщок, молодий, але волосся на скронях уже сріблиться. Обличчя довгасте, з трохи впалими щоками, тонкі губи, тверде підборіддя, суворе обличчя схоже на обличчя Данте. Руки жилаві, сильні, з кистю муляра. Враження суворості
Картер звик у рамці будь-якого одягу вгадувати «своїх» і «чужих». Своїми вважав лише тих, хто мав відношення до відомства Аллена Даллеса, «Відділу таємних операцій». Чужими для нього були всі, кого він не знав особисто, від кого повинен був приховувати, де служить, що робить.
Чоловік з обличчям Дайте був чужий, з розряду звичайних людей. Але якщо це так, то звідки і як йому стало відомо, що Грехем приїхав у Париж і зупинився в готелі «Бержер»?
— Містер Грехем? — незнайомець поважно підвівся. Високий, сутулий, він спокійно дивився на американця, чекаючи відповіді. На обличчі ні посмішки, ні привітності. Лише похмура гідність і лякаюча суворість.
— Так. До ваших послуг, — намагаючись не виказувати свого хвилювання, відповів Картер. — З ким маю честь?..
Гість злегка скосив очима направо, наліво, оглянув безлюдний зал і, трохи притишивши голос, сказав: Звіть мене, якщо бажаєте, Чарлі.
— Як? — вигукнув Картер і мимоволі ступив крок назад.
— Чарлі! — спокійно підтвердив незнайомець і присунув до Картера крісло. — Вас вітають дядечко Франклін і тітонька Джоя.
Ці слова були вимовлені по-англійськи бездоганно. Для сторонніх нічого страшного в них не було. Але у Картера підкосилися ноги. Дзеркальний зал якось дивно підскочив, перекосився, потемнів. Усі дзеркала раптом стали чорними — на стелі, на стінах, над каміном. І містер Чарлі, хвилину тому білий, обернувся у чорнолнкого, губастого, схожого на негра. Картер наосліп намацав крісло і сів. «Привіт вам, Раф, від дядечка Франкліна і тітоньки Джої». Незабутні слова! Шістнадцять років тому Картер написав їх тут, у Парижі, в одній секретній віллі німецької розвідки. Приперли націсти до стіни, погрожували розстрілом. Не витримав, попросив пощади. Пощадили за певну плату.
Картер мовчав, уважно розглядаючи під своїми ногами потертий килим. Усі його душевні сили, весь життєвий досвід були приведені в дію. Протягом кількох секунд треба вирішити, що робити, — відгукнутися на пароль, промовчати або прикинутися здивованим, запитати: «Який дядечко, яка тітонька?» Він узяв сигарету, чиркнув запальничкою і тихо, майже пошепки, сказав:
— Дякую. А коли ви бачили дядечка і тітоньку?
Дальші слова не мали парольного значення.
Ключі видано переможцеві. Білий прапор капітуляції піднято. Картер і чоловік, який назвав себе Чарлі, вийшли з готелю, попрямували тісною вуличкою Бержер, повз парфюмерну крамничку і кафе на розі, де на виду у відвідувачів, на величезній електричній жаровні, нанизані на вертелі, смажилися курчата.
На вулиці Монмартр стояв непримітний, мишачого кольору, двомісний «сітроєн».
Чарлі сів за кермо, Картера посадовив поряд. Проминувши Монмартр, вони виїхали на рю Лафайєт, звернули вліво, вибралися на Великі бульвари і через площу Зірки і авеню Фош потрапили на західну околицю Парижа, в Булонський ліс.
Після суєти і гуркоту центральних вулиць
Насамперед Картер вирішив спробувати, наскільки ще міцні тенета, в які попав шістнадцять років тому. Немає Канаріса, немає самого Гітлера і його рейху, а тенета збереглися. Завбачливий Гелен!
Смертельна небезпека не завжди позбавляє людину сили, розуму, волі, винахідливості. Навпаки, часто загострює їх. Картер мужньо подивився просто у вічі Чарлі.
— Звідки ви так добре знаєте англійську? Та ще й особливу англійську, з нью-йоркською вимовою? Ви жили в Америці?
— Я народився там.
— Так?
— Але не у вашій Америці, не в Америці янкі. Значно далі на південь.
— В Аргентіні?
— Ні.
— Ріо-де-Жанейро? Монтевідео?
— Ні. Десь там, поміж Панамою, Монтевідео, Сан-Пауло, Перу і Гондурасом.
— Дякую за точність.
Останні слова Картер промовив по-німецьки. Але співрозмовник не зрозумів його:
— Що ви сказали?
Картер посміхнувся і перейшов на англійську.
— Пробачте, мені здалося… Отже, ви не знаєте німецької?
— На жаль. Мрію вивчити. Пробачте, дещо знаю: зер гут. Кажуть, дуже містка мова.
— О, звичайно! Мова Шіллера, Гейне, Гете!.. Скажіть, будь ласка, якщо ви не німець, то звідки знаєте мою писанину? Я маю на увазі те, що я написав тоді, в сороковому році?
— Законна цікавість. Будь ласка, можу задовольнити. У мене в Бонні, в канцелярії Гелена є хороші безкорисливі друзі. В останній день війни вони дали мені, як музейний сувенір, цю, за вашим висловом, писанину. І тільки тепер я вирішив скористатися з цього подарунка. Запізнився!
— У росіян з цього приводу є такі слова: «Не любо, не слухай, а брехати не заважай!» Не чули?
— На жаль, не доводилося. — Ввічливо посміхаючись, Чарлі розмішував цукор. — У вас більше немає запитань, Раф?
— Є!.. — Картер обережно поставив легку, прозору, із севрського фарфору чашечку на мармурову плиту, відкинувся на гнучку, з нейлонової вірьовки спинку стільця і дуже мирно, майже дружелюбно, запитав: — Сподіваюсь, я можу говорити з вами як з високодовіреною особою?
— Звичайно.
— Чому ж ви такі наївні?
— Як? — здивувався Чарлі. — Цікаво!
— Невже ви думаєте взяти якусь користь із старої липової історії? Тоді я був один у Парижі, беззахисний, а тепер за мною міць Штатів.
— Сподіваюся! Цілком серйозно. Ви й тепер один і без ніякого захисту.
— Дурниці, Чарлі. Я маю підстави вважати, що ваші господарі значно розумніші. Ви все знаєте про мене?
— Так, усе.
— І ви гадаєте, що я… Повірили моїй фальшивці, розрахованій тільки на те, щоб уникнути розстрілу, скандалу. Я не смерті боявся. Я не хотів компрометувати свою країну.