Дунайські ночі
Шрифт:
— Помітив таки! Слава Ісусу!
— Що? — нічого не підозрюючи, перепитав Смолярчук.
— Зворотний бік місяця, кажу, одразу помітив, а от на чільний не звертаєш уваги. Спасибі й на тому.
Вона веселим сміхом провела зніяковілого прикордонника.
Смолярчук вирулив на велику дунайську дорогу, віддав штурвал мотористові і запалив.
Швидкохідний катер прокладав глибоку і широку борозну по головному руслу Дунаю. Мимо пропливали великі й малі острови: порослі очеретом, лугові, затоплювані навесні великою дунайською водою, плавневі непрохідні, всіяні комарами, і острови, вкриті молодими садами і захищені від повені дамбами. Милували око свіжовибілені хати з волошками
Вибралися на просторе, відкрите з усіх боків перехрестя. Дунай розгалужувався на кілька проток. Корінне русло, яке щороку прочищали землечерпалками, виводило на шлях великих кораблів, до моря, до Зміїного острова, що самотньо лежав у тому місці, де дунайські води зливаються з морськими. Вліво відколювалася вузенька Біла протока, що поспішала на привільне, порівняно мілководне, тепле узмор'я, улюблене місце осетрових косяків і білуги. Вправо бігла Чорна протока, яка прямувала у непрохідні плавні, в болота, до озер, де зимують лебеді, гуси, качки, пелікани.
Солдат у зеленому кашкеті, рожевощокий, з облупленим носом, з ластовинням на білому обличчі, що не загоряло навіть під дунайським сонцем, покосився на начальника застави і, по-вологодськи окаючи, запитав:
— Товаришу старший лейтенант, куди тримати курс?
Смолярчук відповів не одразу. Кілька днів тому він ходив по корінному руслу, мимохідь заглянув і в плавневу глушину. Сьогодні треба податися туди, де не був давненько, понад тиждень.
— Давайте сюди! — наказав Смолярчук і махнув рукою на Білу протоку.
Загуркотів мотор. Гострий форштевень розрізав темно-сіру поверхню Дунаю. Здибилися, райдужно засяяли просвічені сонцем водяні крила. Вологий пил, піднятий з неспокійної поверхні ріки зустрічним вітром, вкрив захисний целулоїдний козирок. Круті хвилі навалилися на береги, залили зелені укоси.
— Вчасно прибули, товаришу старший лейтенант! — Рульовий уповільнив хід катера і кивнув на приземкуваті мазанки, що виднілися поблизу.
Біленькі хатини, огороджені кілками з розтягнутими на них сітями, тяглися обабіч каналу, біля самої води Тут же, недалеко від тимчасових рибальських жител, стояла заякорена велика баржа, приймальна база риб-заводу. За її кормою, вишикувавшись уздовж берега, пришвартувався караван шаланд, що тільки-но повернулися з узмор'я. Головна шаланда вивантажувала багатий улов. Двоє дебелих хлопців у резинових чоботях і грубих брезентових куртках із звичайною байдужістю хапали гостроносу стерлядь, потворну камбалу, благородних красенів осетрів і кидали на чисто видраєну дерев'яну палубу бази. Приймальники сортували рибу, кидали її в ящики, зважували і відправляли у холодильник на тимчасове зберігання, до приходу спеціального транспорту.
Прикордонний катер тихо, з виключеним мотором, використовуючи інерцію і силу течії, рухався вздовж шаланд. Смолярчук вітався з рибалками, підносив долоню до зеленого кашкета, злегка кивав головою, посміхався і безмовно очима запитував: ну як?
Всі однаково привітно, просто, по-дружньому відповідали йому. І кожен розумів, що означало це невимовлене «ну як?».
Смолярчук з першого дня, з першої години служби на Дунаї не відчував себе чужим у незнайомому краї і новачком на заставі. Опору у важкій і новій для себе роботі шукав не тільки серед солдатів і офіцерів. Він одразу пішов до людей, які жили на його ділянці кордону. Не шкодував ні часу, ні енергії і швидко перезнайомився з місцевими жителями. Минуло трохи менше року, і Смолярчук з багатьма здружився, знайшов помічників. Легко, охоче, з чистим серцем віддавали рибалки свою дружбу Смолярчуку. Вони знали його
Просто, легко почували себе з ним люди і коли взимку ламали очерет, і біля багаття, і за весільним столом.
Молодь могла позаздрити його силі, завзяттю, сміливості. Він плавав і пірнав не гірше за тих, хто виріс на Дунаї.
Смолярчук знав, як і чим живуть люди в зоні його застави, але ніколи ця обізнаність не завдала людям будь-яких тривог, турбот, неприємностей. Всі добре розуміли, що своїм знанням він користується лише в одному святому випадку — охороняючи кордон. І тому не приховували від нього навіть те, що могли легко приховати.
— Андрію Івановичу, заглянь сюди! — На кормі бази стояв старий майстер Мартиноашч з довгим і вузьким ножем у руках.
Катер підрулив до бази, м'яко стукнувся об її залізний бік.
— Ну, заглянув… — Смолярчук, уважно дивлячись на майстра, посміхався.
— Погано заглядаєш. Перелазь сюди і бери царський кус.
— Царський кус?.. Це що таке?
— Досі не знаєш? За старих часів першу ікру, видобуту на початку сезону, відправляли на царський стіл у Петербург. Тепер самі їмо цю смачну первинку та друзів частуємо. Готуй живіт, Андрію-батьку, щедро пригощатиму.
Майстер підійшов до оцинкованого обробного стола, на якому лежала білуга пудів на п'ятнадцять. Мабуть тільки що заснула, оглушена сильним ударом весла. Коротка трикутна жовтувато-біла вискалена морда з приплющеними вусами. Хребет і спина вкриті простим темно-сірим убором, як у щуки. Черево ще скромніше — бруднувато-біле, випнуте.
Майстер ножем різонув рибину по цупкому череві, засунув у розріз оголену по лікоть руку і впевнено, акуратно вийняв звідти щось м'яке, темне, вкрите мутною оболонкою. Потім узяв шматочок цієї густої маси, кинув на решето, потер над тарілкою, відділив ікринки від оболонок, трохи присолив і, не куштуючи, смачно прицмокнув.
— Чудова! Їж, старший, та похваляй.
Смолярчук зачерпнув ложкою свіжу зернисту ікру і без будь-якого задоволення проковтнув.
— Не легко пішла? Всухом'ятку навіть така страва проходить помалу. Горілки б до неї, пішла б жвавіше. Шкода, не маємо цього зілля. Передній край. Суворо заборонено. А може, застаріла вона, ця заборона? — Майстер підморгнув, засміявся. — Люди наклали заборону, люди й скасують її. Га?
— А ви у них, у людей, запитайте. — Смолярчук кивнув на рибалок, які розвантажували рибу, і теж засміявся.
— Катер підходить, товаришу старший лейтенант! — доповів моторист.
— Який катер? Звідки? — Смолярчук озирнувся, глянув направо, наліво. Біла протока, скільки не кинеш оком, скрізь чиста. І тільки хвилини через три з-за повороту з боку корінного дунайського русла з'явився катер теж білий, з вимпелом прикордонників на щоглі. Смолярчук здивувався. Як він потрапив сюди? Чому? Повинен бути на заставі. Щось сталося?
Поряд з рульовим сидів Черепанов, найудачливіший рибалка, капітан сейнера. Смолярчук одразу впізнав його: Черепанов виділявся своєю світло-золотистою, як у хлопчика, чуприною, богатирськими плечима і могутніми грудьми. Приїхав він у ці місця днів вісім тому. Проводить відпустку у матері на Лебединому острові. Черепанова добре знали військові як поринача, спеціаліста по всіляких підводних справах. Під час Вітчизняної війни він виконував важливі завдання в тилу противника.