Дві хвилини правди

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Дішли до садка, лагідно в кліточку й загнали, і слова не промовили - сама все зрозуміла. Стала біля стіни. Сонечко світить, вона вся в світлі, як ангел - стіна сіра, спідниця червона, волосся розвивається. Мовчить, тільки дивиться, руки по стіні розкинула, тримається. Просто дивиться, і не розбереш, що там в очах, бо сонце надто світить. Наша.

Валерік з Коляном ржуть, типу, ну, прямо, розп’яття. Валерік каже, а-ну, скажи нам щось, тоді відпустимо. Мовчить. Не поважає, каже Колян, п’яний вже, - він коли п’яний, так перші пару годин, доки не зкисне, стіни кулаком пробиває.

Я

милуюся - сіра стіна, біла блузка, червона спідниця - така картина, ноги засмаглі. Спідниця тільки задовга. Нехай скаже, рже Валерік, хоче чи не хоче. Хоче, хоче, рже Колян, молчаніє - знак согласія.

Але швидко ми не хотіли, та, власне, я переживав, що забагато випив, то просто любувався. Потім взяв гілку, відламав від куща, довгу таку, не товсту, зірвав з неї листя - не хотів одразу підходити, картину псувати, та й боявся, що з рота тхне - вперше про це серйозно подумав, мовляв, треба до стоматолога піти усе ж таки… Якщо повільно, нехай буде повільно. Почав гратися: трохи гілкою спідницю їй підняв. Вона рукою відмахнулась. Колян рже. А я - знову, ще вище. Скажеш, з ким першим підеш, - припинемо, рже Валерік. Вона вже гілку не відпихає - тихо так стоїть. Я прямо задихаюсь.

І така мене раптом злість розбирає - зі мною таке трапляється: от сказала б, мовляв, і в горі, і в радості, до кінця днів і таке інше, то я б тих двох тут же й повбивав - нікому б не віддав. А вона дивиться і мовчить. Так би й простромив. Харе, каже Віталік.

Вона руки опустила, вже за мою спину дивиться і посміхається. Ось, що я запам’ятав би, якби міг: як вона посміхнулася за мою спину, я аж повернувся…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Продовження дороги [Дорога триває]

…Він спав у садку, на тому самому - четвертому від краю - ліжку, вдихаючи його запах. Спав міцно, і йому снилося щось біле, щось розмито-сяюче, ніби пляма світла на оголеному плечі в суцільній темряві. Уві сні він хотів запам’ятати і осягнути те світло.

У цьому медовому денному сні - так, як буває лише уві сні, коли всі бажання стають нестерпною правдою, йому кортіло малювати. Він прокинувся від цього нестерпного і нестримного бажання, одразу скинувшись, мов пес: на подвір’ї щось коїлось. Він підбіг до вікна і вистрибнув з нього в ту мить, коли на Дана насувався якийсь здоровань із заточкою в руці. Інший тип із закривавленою головою лежав на траві. А третій підкрадався з тилу. Зачувши шурхіт, здоровань озирнувся.

– Ззаду!
– крикнув Іван, приймаючи на себе здорованя.

Дан вмить зорієнтувався.

Билися мовчки і не довго. Таке враження, ніби з рук до рук перекидають з машини кавуни і вони трощаться, вивертаючи назовні червоний м’якуш. Зрештою почувся крик здорованя: «Колян, уходім! Мокруха!»

Той, до кого гукали, одразу відстрибнув від Дана, і обидва помчали, ламаючи перегнилі зуби паркану.

Одразу настала тиша.

Обличчя Дана заливала кров, він тер її рукавом куртки і щулився, розлядаючи «поле бою», - на ньому лежало

двоє. Один з них був

Іван. Біля нього метушилась Єва.

Мія все ще стояла, втиснувшись у стіну.

– Єво, в машину, швидко! Піджени її ближче!
– криком наказав Дан, підбігаючи до Івана, - той тримався за бік.

Єва кинулась до машини, за мить зламала бампером рештки паркану, якнайближче загальмувавши. Вискочила, присіла над художником.

– Давно тебе не бачив… - сказав той.

– В машину!
– ще раз скомандував Дан. Вони підвели його, допомогли залізти на переднє сидіння.

Дан підбіг до того першого, з ким почав бійку. Майже професійним рухом намацав на шиї артерію. І поглянув на жінку, що стояла біля стіни: «мертвий» - ворухнув побілілими губами. Вона зрозуміла і

пауза затяглася. Єва дала уривчастий короткий сигнал.

Дан зробив кілька кроків до стіни, взяв Мію за руку. Йому здалося, що разом із неюь і за нею потяглася вся стіна, весь цей закинутий дитячий садок, весь інший світ, за який він відтепер мав нести відповідальність. Вони побігли до машини, мов уві сні - два кроки вперед, три назад.

Очі Дана знову заливала кров. Він, немов ляльку, сунув Мію на заднє сидіння. Впав поруч:

– Жени!

Авто зірвалося з місця. Дорога…

* * *

Ще ніколи він не почувався настільки добре.

Сидів, залитий своєю і чужою кров’ю, і в середині його єства вібрувала і вигравала свою мелодію якась невідома йому струна. Він шкодував лише про одне: все надто швидко скінчилося. Надто швидко аби він міг уповні відчути захват і шал, яких не відчував у тій «гарячій точці», на тому плато - там був лише страх і невтамоване бажання порвати повітря зубами.

Тільки зараз він зрозумів, що це бажання жило в ньому протягом років і саме воно уповільнювало, робило безтямним все, що відбувалося потім. Він довго згадував цей стан безпорадності, перетравлював його, плекав у собі і водночас прагнув забути хвилю шаленої люті, котра накочувалась на нього, нікуди не вихлюпуючись. Тої люті, коли зникає відчуття смерті; навіть навпаки: смерть стає єдиним її виходом.

Він бачив, як помирають у гніві, в бою, коли всі інші почуття відступають

. Лишаються лише два кроки гніву, котрі робить вбитий на зло влученої в нього кулі. І лише потім падає на землю, зробивши два кроки завдяки цій сліпій рушійній силі.

Ті десяток пошматованих життів були найвищою несправедливістю, адже все відбулося на суцільному відпливі - на піску, на сонці, свіжому повітрі, в якому не пахло порохом. І це також не давало йому спокою, адже немає нічого підлішого, ніж загинути на приємній, теплій, розслабляючій мілині, коли океан гніву лишається далеко позаду і нічого не сколихується всередині, крім безмежної любові до природи, до товаришів і… до себе - тому, що ти зміг бути тут, випробувати себе і не схибити. Але ж - схибив, бо відійшов, не розділивши з друзями спільну до цього часу долю…