Дві хвилини правди
Шрифт:
– Отже, ви хочете сказати, що вам подобається і з цього щось можна буде зробити?
– Так.
– А коли буде наступна? І взагалі - хто цим займається?
– Наші люди.
– Підсадні?
– Не зовсім. Просто люди. Доброзичливці. Вони виконують звичайне завдання: забрати і переслати звичайною поштою.
– А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?
–
– А в наших до речі?
– Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але -
– І сума гонорару?
– Звісно. І сума гонорару.
– А якщо…
– Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!
– Навіщо?
– А тому, що, запевняю вас, ніхто - чуєте - ніхто!
– не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем - тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.
– Ось, випийте…
– Дякую. Я виглядаю смішним?
– Ви - велика людина…
– Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?
– Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.
– Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…
ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА
Маячня! Так. Ні… Маячня. Чому мені так страшно? А раптом?… Ні.
Маячня!
Не знаю. Ні. Так? Чому мені так боляче? Я - шльондра, потвора.
«Я не плачу - не перевіряй!» Я - секс-машина, я - засохла горбушка хліба, я - кар’єристка, я - жмуток комплексів. Моє життя - це потворний клубок брехні.
Стоп!
Стоп…
Я помилилася.
Так, я помилилася, не розчула. Так буває: людина чхає, а тобі чується: «апачі», «чухня», «чебурашка» чи ще щось. Чортівня.
Чистилище.
Збіг звуків. Випадковість.
Звісно, я не можу в це повірити. Але це знак. Причина повернути час назад і залагодити свою жорстокість. Залатати дірку, звести кінець з кінцем і залатати. Ніби й не було цієї втечі і цих двох здивованих поглядів, коли я грюкнула дверцятами авто.
Я це зробила тому,
Стоп!
Стоп…
Ти хочеш сказати, що все ж таки віриш?
Ні? Так? Маячня…
Вона дивилась лише на дорогу. Боялася наштовхнутися на докірливий погляд і нерозуміння Дана. Певно, він вважає мене звичайною імпульсивною істеричкою, подумала вона.
А ще вона боролася з тим, аби не почати вираховувати хвилини між проміжком часу, коли їй стало холодно і страшно в темряві зруйнованого дитсадка, і тією миттю, коли він видихнув їй у вухо: «Будь зі мною. Я так скучив…»
Їй було страшно і ніяково зізнатися самій собі ще в одному. Вона навіть не знала, як це сформулювати, але зараз, дивлячись прямо перед собою на дорогу, нарешті відчула, що в голові прояснилось: «Почати заново…»
Але що то могло значити?
Знову стати Євпраксією і не піти до бару, де хижий птах клював дзьобом клавіші? Тоді все пішло б інакше? Але - як?
Як ти хотіла жити, Єво?
В маленькому будинку біля дороги далеко від міста. Але не там, де навіть дотепер на неї чекає некоханий чоловік у білому шезлонзі, а тут. І бажано, щоб одразу все розпочалося від середини цієї нової історії. З тієї частини, де вона - господиня маленького будинку і матір хлопчика, котрого кличуть кількома іменами:
Миколай (на честь свята, в яке він з’явився на світ)
Василь (на честь свята, в яке його охрестили)
Амадей (на честь… Моцарта, якого йому ще належить почути і полюбити)
Розкішний (на честь першого слова, яке вимовив лікар, приймаючи його на світ).
– Що сьогодні робив Розкішний?
– тихо запитає чоловік, пірнаючи руками під її сорочку.
– Він питав, де море… - прошепоче вона і, відсторонюючись, додасть: - Тихо! Він ще не заснув.
– Ой. Забув… - скаже чоловік і прибире руки.
Він забув, що вони сплять всі разом в одній кімнаті, щоб чути, як дихає і ворушится малий Миколай-Василь-Амадей…
– Добре. Не рухайся… - посміхнеться вона.
– І не здумай кричати… - додасть, цілуючи його і опускаючись дедалі нижче…
…Я цитую якусь книгу! Так було в якійсь книзі - це точно!
– подібну сцену я собі уявила. Думаючи про такий будинок, я завжди уявляю щось вичитане. І частіше за все воно буває ось таким, простим і побутовим. Простим і побутовим. Без надриву. Така собі історія, в якій все натуральне, немов непарникові помідори…