Дві хвилини правди
Шрифт:
– Ну що ви в ній знайшли, - говорила жінка.
– Мазанина…
Що таке «мазанина» американнець не зрозумів. Він узагалі не міг збагнути сенсу цього заходу і прийшов сюди лише на прохання іншого американця, котрому був чимось зобов’язаний.
Проте сенс полягав не в цьому!
Адже перед тим, як як одягти цей смокінг із метеликом та лаковані чоботи, задовго, задовго до цієї миті свого успішного дорослого життя, він… вчився, працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; палив маріхуану,
А ще одного разу, посеред зими, після похорону батька, він брів у такому ж білому молоці туману, як було намальовано на картині, і плакав.
– Вам допомогти?
– запитали його.
– Ні, - відмовив він і пішов далі без жодної надії на розуміння.
А потім схаменувся, побачивши очі - такі сині і яскраві на тлі суцільної білизни (на ній була біла шуба і білий капелюх), немов вони пливли самі по собі - дві рибки, відокремлені від власного голосу. Він кинувся за жінкою і дізнався, що вона є телевізійною журналісткою, що приїхала в його країну на стажування. І в той же день напросився на якийсь захід, де збиралися іноземні журналісти. Тепер йому здавалося, що ця картина - оповідання про той колишній випадок…
Він заплющував очі і чув, як оповідання перетворюється на музику. Якби він міг увійти в неї і знову брести в цьому білому тумані, він би повівся інакше: не став би хизуватися перед нею своїм статусом і річним прибутком, не водив би в надто дорогі ресторани, де завжди нудно і не можна голосно сміятися, не знімав би готельні номери, де зупинялися голівудські зірки.
Він відступив би від усіх правил! Виправив би кожну мить, в яку поводився надто самовпевнено. Занадто впевнено, так, ніби ці очі вже належали йому…
…Американець підійшов до господаря і поцікавився: коли і за яких обставин намальовано цю картину.
– Це не моя робота, - відповів той.
– Це намалював мій попередник. Я купив у нього цю майстерню. А він залишив картину.
– Тобто картину можна купити у нього?
– не зрозумів американець.
– Боюся, що… - художник сумно опустив очі.
– Він помер?
– запитав америкаець.
– Не знаю. Він отримав гроші і зник того ж дня. Дивний був чоловік…
– Тобто, - знову не зрозумів гість.
– Я міг би купити картину у вас?
– Я не маю права продавати її, - зітхнув майстер.
– Раптом він з’явиться…
– Що ж мені робити? Я готовий заплатити за неї стільки, скільки ви призначите…
– Це буде з мого боку непорядно, - не здавався майстер.
– Тоді підкажіть, як
– наполягав американець.
– Я хочу придбати цю картину! І заплачу вам за посередництво.
Майстрові були неприємними ці торги. Особливо неприємним було те, що, як помітила дружина, американець жодного разу не поглянув на скульптури. Вона вже стояла поруч і тихенько смикала чоловіка за рукав, роблячи йому заохочувальні гримаси.
Майстер стенув плечима, поглянув на картину і подумав, що без неї тут стане порожньо. Але, додав він подумки, треба сподіватися, що цей дивний чувак не знайде автора, а без нього він картину не віддасть.
Цей інцендент трохи зіпсував йому настрій. Він ніколи не думав, що біла картина може бути чимось більшим, ніж предметом антуражу в його майстерні.
– Він пішов, - трохи розгублено сказала згодом дружина, відволікаючи чоловіка від споглядання картини.
– Ти чуєш?
– він пішов. І… ось, - вона відкрила свою маленьку сумочку: в ній лежала пачка грошей, яку вона вже встигла перерахувати дебелими пальчиками із яскраво-червоним манікюром.
Майстер поглянув на неї - в його очах ще плюскотів білий молочний туман. Він огледів публіку, що рухалась і гомоніла довкола.
– Ти повернеш ці гроші негайно!
– сказав художник, несподівано додавши: «Закрий рота…»
І зрозумів, що нарешті вимовив те, чого не наважувався сказати двадцять довгих років…
ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (ДРУГИЙ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ). МІЯ
– Давай, давай!
– чоловік підштовхнув руку Мії, в якій вона тримала склянку з самогоном.
– Давай, давай… - залунало з різних кінців столу.
Весільний майданчик вже нагадував руїну - тут догулювали ті, кого не запросили у перший день, а на столах стояли вчорашні страви.
В хід пішли самогон та загрозливого вигляду вінегрет. Втім, відбувши важливість учорашнього моменту, публіка розслаблялася на повну котушку.
Мію привели сюди шабашники, зустрівши на дорозі, де вона стояла, не знаючи, куди йти далі.
Ще вчора за нею помітили деякі дивацтва - наприклад, те, що вона мовчала, а якщо й відповідала чоловікові у джинсовому костюмі, то лише жестами. Компанія чоловіків, що прямували доїдати і допивати за гостями, побачили її та взяли із собою.
Тепер вона сиділа за столом серед різнобарвної публіки і намагалася підтримати компанію.
– Ну-ж бо!
– і Мія перехилила в себе теплу самогонку.
– Добре пішло?
– запитав чоловік поруч, обдаючи Мію запахом цибулі та не дуже здорових зубів.
Вона поглянула на нього широко розкритими очима, прикриваючи рот тильним боком долоні. Всі зареготали.
– Та вона глуха!
– зауважила жінка з протилежного кінця столу.