Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
– все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.
Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього
випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися
репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до
себе!
А вже згодом був цей музей…
– Не знаю, просто не знаю, що й робити… - чула, як говорить директор роува
Саатаннен.
–
Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням
тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має
тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне… - Який може бути вихід?
–
продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве.
– Що з нею
робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут
тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з
дитячої літератури.
– Та вона, корова, усім тут впоперек горла!
– говорить роува Пайве і навіть зубами
клацає (вона недобра, ця адміністраторка!).
– Невже сама не розуміє? Навіщо ви її
підібрали?!
– Ви занадто суворі, -уриває її директорка.
– Це ви занадто м’які, роува!-не вгаває адміністраторка.
– її місце-у притулку для
самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають
фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави…
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім’ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев’ять книжок. І
зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.
Коли до музею приходять
експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових
істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже!
– не почула роува Пайве!
Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить
дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.
З того часу моє ім’я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони
занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки
й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні
історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми
цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап’є-маше
та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і
виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу
поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими
персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи
морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло…
– Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти!
– бадьоро закінчую екскурсію.
…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -