Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна

Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло…)

…Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп’явся в мої коліна. Я боялася

поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів

поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на

моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу

погоду. Я мріяла про закінчення

молитви.

– Хочемо! Хочемо! Хочемо!
– одностайно прокричали всі. І вихователі почали

скидати ковдри з наших ніг.

Я поглянула на свої коліна та литки - на них лишилися синці.

Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала стільцем і впала на коліна перед

вікном. У ньому висіла самотня зірка…

Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву…

…Двері нечутно відчиняються… У них входять двоє - Верховна Настоятелька і

вихователь. У руках у Верховної -. тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний

лікарський лоток із шматком протухлого м’яса.

– Зараз… зараз… - шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.

– Давай… давай… - шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька

навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні.

Я відчуваю заштрик…

– От і все, - задоволено каже вона, - вживлення відбулося. За кілька днів вона почне

гнити з голови. Скажемо, що це - бубонна чума…

Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене

немає виходу.

Дін-дон! Буде сон…

…Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев’яних рамах, немов кислий лимонний

сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері - вони тау само

підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла

побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом

підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день…

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла

заявка?!

– Сідай, Жанно, - сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого

столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м’яке ложе, що

мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

– Отже, Жанно, - вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я

дивилася туди ж), - сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті

урочиста мить настала й для мене! Я

напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

– Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому

суспільству - мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною…

(О, я була, була вдячною!)

Так от… - Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості.
– Так от, Жанно… У нашій

країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

– Але, - після паузи сказала Настоятелька, - усі робочі місця зайняті. Усі займаються

справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або

варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

– Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, - процвітає. У нас

багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, - тут вона трохи

закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.

– Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти

мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу

Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.

Тік-так!

Буде знак…

До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я

взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.

Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.

Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я

злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок… І настала тиша.

Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та

гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?

Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам’яного муру.

Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у

відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.

– Що мені робити?
– шепотіла я.
– Чому ви залишили мене?..

Довкола було тихо.

А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив