Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
моя родина.
– Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
– Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки?
– питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що
мені немає кому приготувати індичку на Різдво.
І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і
танцюю
кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які
подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги
своєю вовняною хусткою… - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама.
– Завтра настане
новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У
мене немає підстав скаржитися на долю…»
Частина 6
…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не
пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття
сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я
досить добре. І потім - ім’я… Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками
у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле
жаб’яче кумкання.
– Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому
тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все
симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на
касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і
нервово намагається відкрутити його:
– Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною
загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише
в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже
нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час
повторюють одні й ті самі фрази…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене…
…Тепер
– Може, кави?
– каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли
крихти хліба - мабуть, щойно з’їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє
прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.
Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла
ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або - стопа, або мочка вуха. Вухо -
це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.
Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією
хвороби Ван Гога:
«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на
нього…
Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і
лягав у своє ліжко…
Наступного ранку в кав’ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у
голову побратима…
Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…
Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре
мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до
мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».
Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…
Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку
розпусти, до якого часто навідувався…
Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».
Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…
Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…
Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…
Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…
Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав
його:
“Людство - це збіжжя, яке належить зжати…”»
…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м’ясисте. Його важко ненавидіти, адже на
перший погляд воно - беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,
нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й
описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в
зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм
відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно - підступне. Від