Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
– Геть!
– Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…
– Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи…
– Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр
звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…
Принаймні я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і
занурився
духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть
особливо гостро…
Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним…
Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із
веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна
й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що
готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були
відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв’язку, радіо,телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих
пагорбів і дві лісосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й
постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».
Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із
білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам
позначилися червоні рубці.
Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх
чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після
невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.
– Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.
– Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося!
– додала інша.
– Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… - почав
умовляти я, пригадуючи умови старих.
– Ми все робимо самі, - заперечила одна.
– Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви
поспівали нам щось…
«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це
острів якихось божевільних!»
Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку
старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила
мене й змусила покірно кивнути головою.
У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи
одягу, на тапчан у передпокої і
вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного
відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь
я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.
– Можете поїсти, - сказала одна.
– Там, на столі, молоко й сир.
Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться
– було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би
зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж
вона
хочуть від мене почути.
– Тепер співайте!
– наказали вони.
Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.
– Не те… - пробурмотіла одна.
– Не те… -луною відгукнулася друга.
– Таких пісень ми не любимо. ТА співала
інакше…
– Та про кого ви всі говорите, чорт забирай!
– не втримався я.
– Кого ховаєте на
вашому клятому острові?!
Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток
зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:
– Геть звідси!
Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу
імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в
старих, гачку висіли… ЇЇ босоніжки.
Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -
не стрічка. Я чітко пам’ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві
ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на
дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…
…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.
Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів
падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений,ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…
…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки
ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.
І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я
перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди:вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…
Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було
ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину