Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
прозора шкіра, гладенька, мов шовк, але під нею - сталевий каркас. Для неї не існує
напівтонів - тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в
таких умовах. Вона ще не знає, як це погано для життя!
…Двадцять і сорок - то вже серйозно! Між двадцятьма жіночими роками й сорока
чоловічими вже вимальовується знак рівняння - дві взаємодіючі риски зі зворотними
стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак - міст через
елегантна сукня, делікатні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від
його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона
сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що
вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві
паралельні риски в знакові рівняння в математичній аксіомі. Це очевидно - для неї. Він
залишається сліпим. Він нічого не помічає.
Його кар’єра йде вгору. Часи змінюються, і він нарешті стає потрібним - причому
всім і всюди. У нього необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не входить його
старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер - сама!» - каже він, ніби не розуміє, що вона завжди - сама. Вона - сама-самісінька стоїть посеред пустелі й дивитьсяу бік
маленької крапки, що рухається за горизонт. Крапка - це він. Вона була потрібна йому
лише для вправ. Тепер він - дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і
дивиться йому вслід… А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона - дужа й
міцна. Вона витримає…
*
…Ось така вийшла прес-конференція, маленькі перченята! Цього разу я розповіла
вам чисту правду. Хелена посміхається.
– Вони більше ніколи не зустрілися?
– Як склалися їхні долі?
– Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?
– Який вплив мають на творчість дитячі травми?
– Чи не здається вам, що ця історія досить банальна?
– Якби вам довелося дописати її, як би вона закінчилася?
Зацікавлені слухачі хочуть знати все - їх не влаштовує незавершеність.
Що ж, доведеться проминути десять, ба більшіе - п’ятнадцять - років і продовжити
так…
…На повільних хвилях часу і спеки хилитався черевом догори напіздохлий серпень.
Літо - мертва пора.Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвезла подарунки
близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася
якась поїздка - в гамір, метушню, на ярмарок марнославства. Ніхто не міг розірвати
кола. Ніхто. Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.
«Привіт,крихітко…». Ватажок племені майя, підстаркуватий плейбой із
джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Дольче
енд Габана, костюм від Гапчука… Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!”. Награність, за якою криється страх отримати поразку. Пропозиція
руки і серця.
– Банальність!
– Мило!
– Серіал для обивателів!
Так-так, заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило”! Життя - взагалі мило.
Спочатку запашне, «Полуничне”, а потім - жалюгідний обмилок сподівань, утрачених
можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам’яті. Потім залишається тільки
піна, мильні бульбашки…
Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люстро. Раніше, на тій квартирі,
звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що
змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчинила вікно й поглянула у скло. Те, що
побачила, вразило не менше, ніж саме скло - таке брудне, ніби у приміщенні громадського
користування. Як вона могла так опуститися?
У каламутному склі вона бачила короткострижену брюнетку з відрослим світлим
корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це - ти!
– єхидно
усміхаючись, промовляла брюнетка.
– Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна письменниця, телезірка, лауреатка престижних премій, кумир молоді, авторка
сорока романів та десяти кінострічок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, і
скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін… Ти зламалася! Ти гадала, що цього ніколи
не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе
сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Тепер ти - пародія на саму себе. Люди
часто перетворюються на подібну пародію… І вигляд у тебе, як у наркоманки чи
алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».
Хелена з усієї сили б’є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю
відчуває біль.
«Оце вже по-нашому!
– промовляє їй залишок відображення на гострому скляному
трикутнику.
– Отямся! Життя - прекрасне. У тебе є все, про що тільки можна мріяти: ти -
справжня. Навіть у свої дуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить
про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху - це
доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка.