Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось -
зупиняється й повертає назад, хтось - вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не
помічаючи цього, хтось - просто спивається, хтось перетворюється на клоуна… Не
метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити
СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини - чоловіка, дітей.
Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом».
маленькою, місією на землі - вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя
тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цукру в спирт чи розсіл. Цукром
можна поліпшити тільки відповідне питво. І то - в розумних межах.
Кожен на цій землі п’є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає - не може знати!
– що в
неї налив Бог.
Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба
може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних
босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про
рейтинги? Це - рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а
злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим
складніша людина - тим заплутанішим і незрозумілішим стає для неї її призначення.
Найзрозуміліші місії - вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного
напруження розуму…»
– Навіщо мені це напруження?
– вголос каже Хелена.
– Я хотіла зовсім іншого -
готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпетки, підбирати
фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів,
купувати ялинку взимку і консервувати огірки - восени… Я хотіла жити, як усі…
«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від народження ти - планета, яка не
потребує зовнішніх втручань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, невідомі
природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде
бригада будівельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде
один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»
– Але я там - зовсім сама…
«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але
дуже надійних послідовників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Можливо, їх
набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме - то вже не суттєво. Важливо
мати цих десятьох…»
– Десь я вже таке чула… - промовляє Хелена.
З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров.
Тепла
*
«Для того, щоб мати успіх, не треба мільйоні», варто мати десятьох, але вірних
послідовників…» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомленим
письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зустріла в кав’ярні «Closerie des Lilas»
на Монмартрі.
Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт - видавець та менеджер
тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кілька
інтерв’ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в
Латинський квартал на рю де л’ Ансьєн-Комеді до ресторану «Le Procope», де на її честь
було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося
розглядати портрети славетних відвідувачів цього старовинного закладу XVII століття -
Робесп’єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше… Вечеря серед
великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй доводилося
підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під
знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.
Був початок осені - час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці
вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька
осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в метро і безпомилково дісталася до
станції Abesses, потім пересіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. Її не
дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не розгортає карту, як це роблять
туристи,-подумки вона прожила тут більшу частину життя, і тепер працювала пам’ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по
Монмартру. Звідси місто мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на
той велетенський мурашник, про який її попереджали на батьківщині.
…На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у
вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п’ють пиво з бляшанок та
весело перемовляються, золоті відблиски води мерехтять в їхньому скуйовдженому
волоссі. Рибалки позакидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибалки світу, з надією
втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах
ліниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й