Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
людина прослизає зі старого всі світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви
розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І…
і жаліти тих, хто…
– Хто живе, як трава… - підказує Тувеянсон.
– Так, - підхоплює Веронезе, - це те саме, що стояти близько біля велетенського
полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни
від волосинок пензля,
– Так. їсти, спати і продовжувати рід - це ще не все, щоб мати право називатися
людиною… Бачити світ у цілому - ось головний результат навернення.
– І ви вважаєте, що вона може бути з нами?
– подає голос Галеристка. Хелена уявляє
її витончений аристократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно
примружених очей.
– Певно, що так, - каже Технолог, - у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене
емоційне життя. Це - три умови для людини, котра здатна відчути навернення. Зрештою…
зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не
ставила дурних запитань!
– Зрештою… - луною підхоплює Олігарх, - зізнаймося відверто: ми всі - її
прихильники.
– Це правда, - відгукується Галеристка.
– Так, - каже Мандрівник.
– Згоден, - тихо промовляє Спадкоємець.
– Отже, - підсумовує Технолог, - десять із десяти! Вона - наша.
Чути, як хтось (звичайно ж - Тувеянсон!) плескає в долоні.
– Але ж треба, щоб вона про це дізналася!
– каже Русалонька.
– Вона вже знає,- каже Технолог.
– Вона прийде до нас сама… Вона забере нас
звідси…
*
Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну
годину, що їй здається, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під
тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником - пів на
дванадцяту. Хвилин за десять-п’ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання
маршрутка. Отже, треба йти. Думати - потім.
Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона
впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються
надії.
Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й
позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.
Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять.
Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в
люстерко, що висить над його головою, - хто його знає, що за люди сідають на цій
зупинці…
Вдома вона перекидає
не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше
видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською - без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та
редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче - видане
й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам’ятає і тому, майже з огидою
перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні
абзаци» - ті, що були написані «для себе»: «…У колі герцога Роанеза, під час чергової
світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому
«людиною похилого віку» - відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа
Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і
сором’язливим.
Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер
перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математиком, котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного
значення. Цей чоловік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, постійно втручався в
розмови, завжди дивував і змушував сміятися над ним. Але згодом він ставав менш
упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій
нотатник, який постійно носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік
перестав думати про математику…». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму
нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остерігатися під час подібних
подорожей!»
Поблажливо поплескати генія по плечу - от єдина розрада «сильних світу цього».
Вони плескають - геній сором’язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому
на те, що нині в моді фламандське мереживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля
власного будинку, - геній шаріється.
Йому м’яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, -
дурниці. О, він може кивнути у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввічливості.
Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає навернення, як кавалер де Мере - свою
чергову коханку…
Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб згадати… А що згадувати - вона все
знала сама. Вона перегортає ще кілька сторінок:
«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряженому четвіркою коней. Коні