Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Я знаю, ви мені повірите — я про все давно здогадалась. І мені байдуже, як це сталося. Майже байдуже, тому що є невеличка деталь — не можна допустити, щоб таке повторювалося, тому ніяких перехожих калік тут більше, божих людей і таке інше!
А вчора Віра зізналася сама: «Матінко Єфросиніє, я знову бачила той самий сон! Я знову вагітна, яке щастя!» Вона вирішила, що це сам Господь подав їй знак, начебто дав відмашку, наказує виправити помилку. Віра навіть не зрозуміла, що накоїла: завагітніти тут, в обителі Божій! І слухати нічого не хотіла... А я сказала, що вона помилилася, жорстоко і невідворотно помилилася, бо Бог указав зовсім не на це. Насправді, на неї зійшла благодать — це попередження не про дитину, це попередження про Дух Божий! Але у відповідь почула: якщо це сам Бог, то, значить, вона народить його, свого маленького Бога — те, що зроблено — вже зроблено, вона вагітна вже кілька тижнів, і так тому і бути... Вона стояла,
Такою була моя правда. Така була моя порада. Віра взяла папірець з адресою і гроші: вперше я побачила на її обличчі сльози, а в очах — розпач. Вона не отримала того, на що розраховувала, — підтримки. Але я залишала їй шанс, у неї був вибір — і вона його зробила.
Я знаю, що вона не повернеться. Бог їй суддя. Ми зробимо все, як завжди, ми зробимо те, що маємо зробити, ми відспіваємо грішну душу...
Небо сьогодні знову сіре, інколи пускається дощ, дивна осінь: то сонце, то дощ, то знову сніг — дуже нестійка погода, наступного року добре мають уродити сливи, а от яблука вродять не дуже...
Було холодно і мокро, і бридка суміш снігу і бруду хлюпала під ногами.
Кирзові чоботи промокли наскрізь, утома поїдала тіло, в голові паморочилося, і Вірі хотілося впасти просто тут, посеред вулиці і натовпу, звернутися калачиком і заснути. Вона не знала, куди йшла, вона навіть не знала, чому поїхала не додому, а саме сюди, до Києва. Певне, їй здавалося, що тільки тут, тут і тільки тут, серед безлічі людей і машин, серед банків і церков, вона зможе врятуватись. Дивний голос штовхав до великого міста, в якому вона була за все своє життя двічі або тричі, але тут жила єдина людина, на чию доброту і розуміння Віра ще могла розраховувати. А власний дім уявлявся їй тихим і чистим, тихим і сумним, і неживим, як морг. Від нього віяло прикрими спогадами, місцем, яке не приносить щастя. Хоча якщо подумати, то чи є на світі місце, яке принесло Вірі щастя? Хіба що та комірка, де все сталося — коротко і гидко до болю.
Кожного ранку рудий і худий, як жердина, юнак-каліка підмітав монастирські доріжки. Він тримав мітлу куксами, притримуючи грудьми і підборіддям, однак робив роботу вправно — видно, що вже давно пристосувався жити з такими руками, чи то пак, із тим, що в нього виросло замість них. Матінка Єфросинія дозволила залишитися на тиждень, але пройшов уже місяць, а він не йшов, та його ніхто й не гнав. Тихий, як повітря, і полум’яний, як саме сонце. Віра бачила його лише рано-вранці — решту часу юнак сумирно читав Біблію в комірці біля сараю, де допомагав доглядати за птицею. «Божий чоловік», — схвально похитували головами сестри.
Вона прийшла пізно ввечері. Неприємний запах війнув в обличчя, щойно відчинилися двері. Каліка сидів за столом і пив чай. Він подивився спідлоба і, осміхнувшись, спритно вийняв звідкілясь з-під ліжка пляшку з мутною рідиною. «Будеш?» — запитав. «Ні», — Віра похитала головою. Вона зайшла і одразу сіла на ліжко. Не нахиляючись, ногами стягнула важкі чоботи, які грюкнули об підлогу, куфайку кинула поруч, потім усе інше і лягла, розкинувши ноги. «Віриш, я тебе вже давно примітив! — сказав рудоволосий юнак. — Як тебе звати?» — «Сестра Феодосія», — чомусь відповіла Віра. «Ні, по-справжньому!» — «Це і є по-справжньому». — «Ну, не можу ж я... з сестрою Феодосією? Скажи, як тебе звати?» — «Надя. Надія!» — збрехала вона, відвертаючи губи від запаху самогону, поцілунку й слини, бо каліка саме завалився на неї всім тілом. «Допоможи!» — попросив він, і Віра допомогла розстебнути ремінь і зіпер на штанях, а потім зробила і все інше. Це тривало секунд двадцять — не більше: кілька рваних рухів — і він тихо завив, майже заскиглив, Віра лише піднялась, і поворухнула стегнами — і каліка скотився на бік. Підхопившись, вона швидко вдяглася й пішла.
Уранці доріжки залишилися неметеними, а птиця — негодованою.
А через кілька тижнів — на прощання — розмова з матінкою, папірець з адресою лікаря у кишені і скручені у трубочку гроші. Віра взяла лише необхідні речі: зубну щітку, пасту, мило і невеличкий тканий кимось із сестер рушник.
Після монастирської тиші столичний вокзал приголомшував, збивав із пантелику, і Віра, коли стояла в черзі по жетончик, відчула, як тіло, волосся й одяг пахнуть несвіжим потягом, наче несуть на собі
Електронний годинник показував 13.21 і 2.01, потім 2.02, 2.03, 2.04, наближаючи черговий експрес. Люди, очікуючи, нетерпляче вдивлялись у велике чорне око тунелю. Через хвилину замайоріло світло, потяг стрімко наближався, й обличчя людей ставали рішучими і напруженими, юрба готова була стартувати, і коли потяг зупинився, натовп став одним міцним муром навпроти дверей. Віра, безсило прихилившись до стіни, дивилася, як люди кинулися до вагонів. Пасажири виходили, розгублено відштовхували тіла і валізи, а потім, пробившись крізь дикий вир, заспокоювалися, відчувши непохитну міць перону. Поставивши речі додолу, вони лише на мить кидали поглядом на годинники — і стрімко бігли до ескалатора, де вже стояли спритніші й міцніші за них, ті, хто вже виграв коротеньку гонку життя на цьому етапі. Віра подумала, що, мабуть, це і є та головна ціна, яку треба заплатити за повернення, — час знову бере гору, вона знову стає його полонянкою... Потяг рушив, і на годиннику засвітилися цифри 00.01, 00.02, 00.03, наче рахуючи миттєвості, які наближають до смерті.
Вона доїхала до Хрещатика — від вокзалу всього три станції — і здивувалась, як змінилася вулиця: скільки нових яскравих магазинів, скільки осяяних різнокольоровими вогниками реклам, скільки красивих автомобілів, скільки наметів, скільки людей — море людей, які стояли великим помаранчевим колом на майдані під прапорами і щось ритмічно вигукували! Та її подив був недовгим, радше навіть миттєвим: в низу живота боліло, хотілося їсти й попити гарячого чаю, і Віра несміливо спустилася в підземний перехід.
Вона чомусь не наважувалася телефонувати, наче боялася, що єдина ниточка, єдина надія, яка може гарантувати тепло та спокій хоча б на добу, зникне. Лишилося гривень сорок, але цього вистачило, щоб скромно поїсти і, головне, випити дві чашки гарячого чаю з цитриною. Після обіду Вірі знов стало зле, її знудило в туалеті, але добре, що це сталося саме в кафе, а не серед вулиці чи в метро...
Минулу ніч вона ледь витримала. У вагоні не було чим дихати, серце вискакувало з горлянки, її нудило кілька разів. Вірі дісталося нижнє місце, але одразу лягти не вдалося — люди сиділи щільно, як курки, і прогнати їх вона не наважилася. Вона сіла, схиливши голову і руки на стіл. Віра думала про Бога: вона питала Бога, чому той знову покинув її, бо вже відчувала голос близької трагедії — Той, хто жив у ній, хотів незабаром піти. Вона питала в Бога, чи є той взагалі, чому Він із нею не розмовляє, чому не подасть бодай одного знаку, не скаже бодай одного слова, не підкаже, що вона має зробити, щоб уберегти себе — і вберегти Його? Потяг став. Певне, якась велика станція, бо багато людей вийшло з вагона, і місце звільнилося. Нестерпно боліли поперек і голова, та тепер можна було спокійно лягти і заснути. Потяг знову рушив і почав набирати швидкість, колеса відбивали час: так-так, тік-так, тік-тік, і жах смерті залізним кулаком притиснув Віру до полиці. Вона тихо заплакала. Людей у вагоні стало менше, але спокою — ні на йоту, наче всі жили в різних часових поясах. Грюкали двері, миготіло світло, рюмсала дитина, злізаючи зверху, щось нерозбірливо бурчав у сиву бороду не зовсім тверезий дід — Віра навіть не зауважила, коли він з’явився у вагоні. Похитуючись, він рушив до туалету — тхнуло перегаром, і Віра відвернула обличчя до вікна: темно, ані вогника, як у дикому степу. Дід шумно і незграбно почав стелитися, й інтелігентного вигляду жіночка, висунувши голову з-під ковдри, невдоволено зробила йому зауваження.
— Ви п’єте молоко? — дід сказав це так просто, наче вони були давніми знайомими.
Віра підняла голову і сказала, що так — звісно, п’є. Розмовляти зовсім не хотілося.
— Але хіба ж то молоко?! Хіба у ваших міських магазинах є молоко?! То ж вода! Вам треба завітати до моєї бабці, моєї старої, вона вам дасть покуштувати справжнього молока, з-під корови! Ви пили коли-небудь молоко просто з-під корови?
— Лише в дитинстві.
— Це нікуди не годиться! — вигукнув дід. — А ви знаєте, які в нас на Франківщині гриби? — І зайшовся смачно розповідати про різні гуцульські страви. Його голос видався Вірі добре знайомим, але вона ніяк не могла пригадати, де і коли його чула. Може, в монастирі, коли молилася? Дивно, але від розмови ставало легше. Головний біль почав поволі зникати, в душі від рецептів сиру і бринзи, від рецептів приготування грибів запахло не безнадійністю, а карпатським лісом і полонинами. Картини, які змалював у вагонній напівтемряві приємним, зовсім молодим голосом дід, видавалися такими реальними і такими чудесними! Крізь дрімоту вона запам’ятала, як дідусь та інтелігентна жіночка вклали її у постіль і накрили ковдрою...