Егоїст
Шрифт:
«Ма!» — покликав Георгій.
У його задубілому тілі пробігла тепла хвиля. «Ма, я не знаю, чи правильно я чиню. Я заплутався, ма! Як мені бути, ма?»
Георгій закрив очі й прислухався до себе. Там мав озватися мамин голос.
Липинський, міцно заплющивши очі, чекав. Він так само чинив у дитинстві, чекаючи, коли ж мама покладе під ялинку в його чобіток подарунок. Кімната була велика, з високими стелями і з старим рипучим паркетом. Вона була напівпорожня — там майже не було меблів, і від цього здавалася просто безмежною. В кутку стояла ялинка. Мама тихо навшпиньки заходила в кімнату — худорлява, з сивиною у волоссі, — вона нахилялася... Георгій спостерігав
Маленька новорічна казка. Після новорічної ночі життя починалося спочатку. Перший день Нового року — найщасливіший день, коли вірилося, що цей рік буде кращим за попередній, а наступний — іще кращим... І так буде завжди. Завжди. Мама переконувала Георгія в цьому, вона говорила, що життя його побудоване саме за таким принципом: наступний день кращий за попередній, наступний рік кращий за попередній. Все краще і краще. Вгору і вгору... Все буде якнайкраще!..
У Георгія потекли сльози. Він більше нічого і нікого не боявся. Він чинить правильно. Може, не по закону, зате по честі.
Головна проблема українців полягає в тому, що вониуявили себе пупом Європи. Вони так довго кричали, що вони в центрі Європи, що п самі повірили в це. І тепер щиро дивуються: чому пихаті європейці не хочуть визнавати «очевидного»? А чому не сказати чесно, що Україна — околиця Європи, її провінція. Що в цьому поганого? Скандинави, наприклад, не комплексують із цього приводу. Україна сліпо вірить у географічний міф, що Європа закінчується на Сході Уральським хребтом. Цього ніколи не було. Європа завжди закінчувалася Дніпром, заяким починалося Дике поле. Пройде довгий час, поки підросте нове покоління українців, яке тверезо оцінюватиме ситуацію. З'явиться президент, при якому Україна буде самодостатньою провінцією Європи.
Ще одна проблема українців полягає в тому, що вони завжди шукають собі Покровителя. Вони свято вірять в історичний міф, що Литва, Польща, Росія силою заганяли їх під свій. дах. Документальна історія свідчить про протилежне. Як тільки Україна отримувала сяку-таку можливість жити самостійно, вона відразу ж кидалася в обійми Покровителя, причому мало не насильно нав'язувала себе йому, як це вона тепер робить щодо Європи. Не треба цього робити. Живи собі, Україно, автономно, за принципом: «моя хата скраю», і все буде в тебе гаразд.
Щойно Європа відчує, що Україні вона не потрібна, що Україна і сама собі дає раду, як Європа силою почне тягнути її до себе, як це робить нині Росія. А вона це відчує... Дайте тільки час Україні, щоб виросло нове, здорове покоління...
Георгій здаля побачив Морозова без шапки, з припід-нятим коміром. Костя ішов своєю старечою ходою по незайманому снігу, залишаючи чорну вервечку слідів. Георгій стояв на місці. Морозов, скоцюрбившись од вітру, ішов прямо на нього. Георгій побачив у його руках маленький «одноразовий» портфельчик. Морозов розхитував ним у такт ходи. Невже в ньому — все? Цей маленький портфельчик наближався до нього все ближче і ближче. Георгія роздирали суперечливі почуття: він хотів його швидше вирвати з рук Кості і водночас цього боявся. Морозов зупинився, подивився на годинник. Георгій не рушив з місця. Костя поліз рукою в кишеню куртки, чогось шукаючи. Липинський інстинктивно пригнувся. Замість зброї, Морозов витяг цигарку і запалив її. Георгій розслабився. Здаля було видно, що Костя неголений. Здається, теж не спав цієї ночі... їх розділяло сотня-півтори метрів, однак Георгію здавалося, що він бачить кожну зморшку на його обличчі. Морозов курив і пильно дивився на Георгія.
— Ну йди вже, йди! — кричало все всередині в Георгія.
Він
Георгій заїде до Ромка. Той стоятиме перед ним у боксерках з намальованими на них зворушливими новорічними ялиночками. За його волохаті ноги триматимуться дві маленькі кучеряві дівчинки в довгих мереживних платтячках і з цікавістю розглядатимуть Георгія. Липинський посміхнеться, віддасть портфельчик і накаже: «Надійно сховати!» Ромко потисне руку Георгієві теплим, сильним і надійним потиском. Тим, що повертає до життя... «Заїжджай до мене на Новий рік, — усміхнеться Ромко. — Щоб твоя нога була першою. Ти приносиш удачу». — «Зав'язано!» — скаже Георгій... і прийде до Ромка з Євдокією і малим Георгієм. Вони першими увійдуть у Ромків дім. Там буде запечене молочне порося і велика фарширована севрюга. І качка в ананасах. І торт. Великий Ромків торт у вигляді новорічної ялинки...
Липинський посміхнувся. Йому до нестями захотілося солодкого. Як у дитинстві...
Георгій тепер ніколи не ігноруватиме солодким. Він більше ніколи не віритиме в міфи про здорову їжу. Здорова їжа продовжує і скорочує життя водночас. Скорочує — за рахунок того, що нервова система, не отримавши того, що їй потрібно для свого задоволення, ламається ще до того, як тіло вмирає. Георгій більше не робитиме тих речей, які скорочують життя. Він піде з політики. Він побудує дім. Він посадить сад. Він виростить і виховає своїх дітей. Навчить їх грати в шахи і баскетбол. Покаже їм світ. Навчить їх мислити і залишатися у життєвому бруді порядними людьми. Він почне життя спочатку. Він житиме. Просто житиме...
Георгій не витримав і рвонув уперед за портфельчиком... Зненацька його відкинуло гарячою хвилею на холодний сніг. Георгій встиг побачити на місці, де мить тому стояв Морозов, стовп жовтогарячого полум'я... і лиш потім почувся звук вибуху...
«Дорогий Георгію! Якщо ти читаєш цього листа, отже, я вирішив в останню мить, що ти — більш гідний жити, аніж я. Ти спитаєш — навіщо я це зробив? Тобто навіщо я згодився помінятися з тобою місцями?
По тому як Дудка, Іванченко і Півень побили мене, я вирішив, усупереч обіцянці, даної тобі, їм помститися... їх посадили... Дудка повісився через місяць... Іванченка убили через півроку... Півень збожеволів...
Ти, напевно, вже зрозумів, що я не міг зробити для тебе те, про що ти мене просив... Я — офіцер...»
Липинський сидів за письмовим столом, втупившись в екран комп'ютера.
Перед очима стояло криваве м'ясиво на білому снігу, від якого тяглася чорна вервечка слідів... Слідів у минуле... Минуле, яке завжди з нами...
На столі біля комп'ютера стояла квадратна пляшка із віскі, поряд з нею — склянка з коричневим напоєм на денці. Георгій не п'янів. Він налив іще віскі і кинув туди два кубики льоду.
— Де ж поділася Євдокія? — обхопивши голову, стогнав Георгій.
Червоне м'ясиво на снігу здригалося... Георгій наливав собі у гранчасту склянку, однак видовище не зникало.
— Єво! Де ти? — заревів Георгій.
Йому хотілося заплакати, однак очі лишалися сухими... Забренчав мобільник.
— Алло! Хто це?
— Це я, Вітя Дяченко.
— Чого мовчав? Де ти?
— Мене поранено.
— Що сталося? Де Євдокія?
— З нею все в нормі... Це вона мене... Не повірила, що я від вас... Чому ви мене не попередили, що в неї є зброя?