Експансія-I
Шрифт:
Кальтенбруниер. — На цій нараді було багато людей, і кожного, хто був близький до фюрера чи Гіммлера, про щось просили.
Смирнов. — Я прошу вас відповісти «так» чи «ні». Просив він вас доповісти?
Кальтенбруниер. — Я цього не знаю.
Голова трибуналу. — Пане Смирнов, добийтеся від нього, щоб він відповів на запитання.
Смирнов. — Підсудний, чи просив Крюгер доповісти Гіммлерові, що неможливо зараз Знищувати всіх кваліфікованих робітників-євреїв, і як той поставився до цього?
Кальтенбруниер. — Може, він і просив мене, але ні в якому разі не як свого начальника…»
Господи, подумав
Усі до одного повторювали: «Я навіть не чув про звірства», «Тільки у Нюрнберзі я дізнався про той жах, який творили секретні айнзацкоманди СД в Росії», «Я просто не хотів, щоб євреї відігравали певну роль у фінансах, промисловості, науці та мистецтві рейху, але я ніколи не закликав до того, щоб їх спалювали в газових каморах, це суперечить моїм переконанням», «Я довіряв фюрерові і не міг припустити, що він замишляв таке»…
Лише обвинувачений Шахт, організатор банківсько-валютної системи третього рейху, людина, яка дала Гітлерові кошти на створення вермахту, з посмішкою розглядаючи англійського обвинувача Джексона крізь товсті скельця окулярів, не сперечався за дрібниці, визнавав, що підтримував фюрера, і єдина суперечка з тим, хто його допитував, стосувалася Чехословаччини, коли Шахт заявив, що Гітлер не захоплював Праги: «Він же не взяв цю країну силою! Союзники просто подарували її фюреру!»
Джексон заціпенів від гніву, але свого добився, реванш був нищівний.
— Коли я був міністром без портфеля, — почав забивати, мов цвяхи, запитання англійський обвинувач, — було розв'язано агресивні війни проти Польщі, Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії; саме тоді, коли ви були членом імперського уряду Гітлера, почалося вторгнення в Радянську Росію і було оголошено війну Сполученим Штатам. Незважаючи на це, ви лишалися міністром фюрера? Чи не так?
— Так, — відповів Шахт, так само недбало розглядаючи обвинувача; тінь поблажливої посмішки все ще не зникала з його обличчя.
— Ви не порвали з Гітлером доти, поки німецька армія не почала відступати, чи це не правда?
— Лист, завдяки якому мені вдалося остаточно припинити стосунки з Гітлером, датований тридцятим листопада сорок другого року.
— Ви вже тоді вважали, що корабель тоне? Війну програно, чи не так?
— Саме так. Про це досить чітко свідчать мої усні й письмові заяви.
— Скажіть, після окупації Відня ви примусили службовців австрійського банку прийняти присягу?
— Так.
Ви примусили їх повторювати за вами такі слова: «Я клянуся, що скорятимуся фюрерові Германської імперії і германського народу Адольфу Гітлеру… Будь проклятий той, хто порушить її. Нашому фюреру тричі «зіг хайль». Правильно описано те, що було?
— Так, — відповів Шахт. — Ця присяга була обов'язкова для чиновників.
(Штірліцові імпонувало, що Шахт спокійно визнавав свою вину; жоден із обвинувачених так не поводився; старий іде на шибеницю, подумав тоді Штірліц, з гордо піднятою головою; що ж, яка не є, а все-таки позиція.
Але Штірліц і гадки не мав, що фінансового генія третього рейху, людину, без якої фюрер не зміг би створити ні армії, ні флоту, ні СД, ні гестапо, виправдає трибунал
З особливою ретельністю Штірліц проштудіював промову адвоката Латернзера, який захищав генеральний штаб третього рейху. Він довго роздумував, чому Латернзер зважився на відкриту фальсифікацію фактів, чому твердив у своїй промові, що останнє з пред'явлених обвинувачень — «військові керівники мусять нести відповідальність за те, що на практиці допускали здійснення злочинних планів Гітлера, а не заперечували проти них» — знову веде до центральної проблеми даного процесу, яка стосується військових, а саме — до проблеми виконання обов'язку. Неодноразово повторювалося: накази Гітлера були не тільки військовими наказами, вони мали до того ж законодавчу силу. Чи могли військові керівники не підкоритися законам? Коли не додержуватись наказу щодо вчинення загальнокримінального злочину, це може призвести до того, що цей наказ вимагатиме дії, спрямованої проти державної влади. А чи можна взагалі говорити про злочин, якщо наказ вимагає дії, спрямованої не проти державної влади, а навпаки, здійснюваної за її вказівкою? І коли навіть відповісти позитивно на це запитання, то який громадянин якої держави може визначити злочинний характер своїх дій?
Як міг Латернзер ігнорувати те, що було не просто доказане, а цілком очевидне людству: без генерального штабу Гітлер ніколи не спланував би жодної своєї кампанії! Штірліц пам'ятав рядки програми НСДАП, де прямо сказано, що саме партія й збройні сили є тими двома стовпами, які підтримують філософію життя рейху. Хіба можна наполягати, ніби генеральний штаб, що керував агресією, не винен, коли вину головнокомандуючого люфтваффе Герінга ніхто не заперечував, головнокомандуючого військово-морським флотом Деніца Гітлер призначив своїм наступником, а фельдмаршал Кейтель, безпосередній куратор генерального штабу, покривав убивства полонених! Можна захищати, але не можна доводити невинність генерального штабу, знаючи, що армія разом з айнзацкомандами розстрілювала без суду й слідства жінок і дітей в окупованих нею країнах?!
(Штірліц не міг передбачити, що в промову Латерпзера було закладено цілі «блоки» фраз генерала Гелена, він не допускав навіть думки, що генеральний штаб та імперський уряд Гітлера виправдають, незважаючи на протест радянського судді Нікітченка. Закінчувався сорок шостий рік; захід Німеччини треба було оформлювати в державу, вірну Заходові, а хто це зробить, як не ті, хто знав, як вести діло в управлінських канцеляріях рейху і вчити молодь абетки військового ремесла в нашвидкуруч відремонтованих казармах Гітлера.)
… Саме цей період — з весни сорок п'ятого і до осені сорок шостого року — і виявився тією ареною історії, на якій Штірліц мав докласти всіх зусиль, щоб побачити провідних персонажів, збагнути ті тенденції, які вони представляли, і, узагальнивши цю інформацію, прийти до рішення, продиктованого не тільки його особистими, людськими інтересами, а й тією позицією, якої він дотримувався з того листопадового дня сімнадцятого року, коли зв'язав своє життя з революцією Леніна.