Експансія-I
Шрифт:
— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?
— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.
— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.
— Не обманюй себе.
— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.
— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?
— Не обов'язково.
— А в мене його просто немає.
— Що хочеш, те й надівай.
— У мене з собою тільки три плаття.
— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.
— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.
— Налити соди?
— Краплю.
Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:
— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.
— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.
— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?
— Ну, гаразд, плесни.
Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:
— Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.
Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.
— Подобається? — тихо спитав Пол, схилившись до неї; звичних для жінок пахощів парфумів не було, шкіра пахла єством, зовсім особливий запах чистоти й свіжості.
— Дуже, — так само пошепки відповіла Кріста, — тільки вони не співають і не танцюють, а працюють.
— Це погано?
— Дивно.
— Тут не люблять працювати, — всміхнувся Пол, — жарко, та й земля благодатна, кинь кісточку — виросте персик. Зате тут дуже люблять, коли показують працю в пісні і в танці.
— Як у негрів.
— Звідки ти знаєш?
— Я не знаю. Просто мені так здається. Я бачила ваш джаз… Там були негри… Вони також працювали, дуже потіли, бідолашні…
— Не будь така сувора… Невже тобі подобається, коли танцюрист холодний?
— Не знаю. Взагалі, танець має бути відділений од тіла… Адже тіло лише спосіб виразити задум балетмейстера…
— Послухай, я завжди боявся вродливих і розумних жінок… Ти занадто розумна.
— А чому ти їх боявся?
— Закохувався.
— Чого ж боятися? Це приємно — закоханість.
— Ти молода. Ти собі можеш це дозволити. А в мене кожна закоханість — остання.
— Скільки тобі?
— В цьому році буде сорок.
— Це не вік для мужчини.
— А який для мужчини вік?
— Ну, я не знаю… Років
— Отже, ти даєш мені двадцять років фори?
— Тобі? Більше.
— Чому?
— Ти недолюбив…
Пол наблизив її до себе, поцілував у скроню і зразу відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він обернувся: над ним навис величезний, дуже п'яний Франц Ауссем з швейцарського посольства.
— Раднику, — сказав він, — чому ви не були у нас на прийомі? І чому не знайомите мене з найкрасивішою жінкою «Лас Брухас»?
— Найкрасивішу жінку звуть Крістіна. Це Ауссем, секретар швейцарського посольства, Кріста.
Ауссем поцілував їй руку:
— Чи можу я до вас сісти?
— Ні, — Роумен похитав головою. — Не треба, Франц.
— Я не стану вам заважати. Мені просто приємно побути біля такої чарівної дами.
— Мені ще більше, — сказав Роумен. — І потім, ми обговорюємо важливу справу: коли й де відбудеться паше весілля. Так, Кріста?
— Сідайте, містере Ауссем, — сказала Кріста. — Пол належить до того типу чоловіків, які вмирають холостяками.
— Ні, — повторив Пол, — не треба до нас сідати, Франц. Я вирішив вмерти одруженим. Дуже хочу, щоб на моїй могилі плакала прекрасна жінка. Правда. Не сердьтеся, Франц, гаразд?
ШТІРЛІЦ-ХІІІ
(жовтень сорок шостого)
Кемп прийняв Штірліца рівно о десятій, Штірліц не встиг навіть поголитися, приїхав до ІТТ прямо з вокзалу; Кемп поцікавився, як почуває себе доктор Брунн на новій квартирі, змовницьки підморгнув, спитавши, чи не занадто бурхливими були дні відпочинку, дуже помітні синці під очима, почастував склянкою холодного оранжаду й запросив піднятися в довідково-архівний відділ корпорації.
Там три кімнати з'єднувалися між собою білими зі срібними розводами старовинними дверима, Кемп кивнув на стіл біля вікна й сказав:
— Це ваше місце.
— Чудово, — відповів Штірліц. — Тільки я не вмію працювати на малих просторах.
— Як це? — не зрозумів Кемп.
Штірліц підійшов до другого стола, легко підсунув його до свого, вийшло щось подібне до російської літери «г», і, обернувшись до Кемпа, сказав:
— Так можна?
— Цілком.
— Ну й гаразд. Що робити?
— Працювати. — Кемп усміхнувся своєю звичкою, широкою й приязною усмішкою. — Показувати клас. Он там, — він кивнув на двері, — сидить наш цербер, сеньйор Анхел. Ходімо, я вас познайомлю.
Вони ввійшли до другої кімнати; вона була ще більша за першу, геть уся заставлена шафами з довідниками, підшивками газет, фінансовими звітами корпорацій, іспанських міністерств та добіркою журналів. У кутку, за маленьким столиком горіхового дерева, дуже ажурним, на тоненькому, з жереб'ячими ніжками стільці сидів тендітний, схожий на дівчину чоловік років п'ятдесяти, у фіолетовому оксамитовому піджаці, замість галстука дивне жабо дуже тонкого шовку, штани кремові, шкарпетки білі, а черевики з позолоченими пряжками.