Експансія-I
Шрифт:
Повернувшись до залу, де сидів фіолетовий, білошкарпетковий, золотопряжковий кабальєро, Штірліц попив каву, яку той зварив (тут, мабуть, усі наслідують приклад боса й тримають у кабінетах кавники, подумав Штірліц), розповів кілька анекдотів, спитав, де можна купити такі розкішні черевики, справжнє середньовіччя, у нашу машинну добу це приваблює, запросив сеньйора Анхела пообідати, запитав, чи він любить форель, у дона Філіпе її прекрасно готують; як, ви не знаєте дона Філіпе?! — це ж по дорозі в Алькобендас, просто чудове місце, краща кухня, пристойне товариство, ми неодмінно маємо поїхати туди; потім поцікавився, хто тут працював до нього, вислухав відповідь, що доктор Брунн тут перший постійний клієнт, а інші бували наскоками, і попросив сеньйора Анхела відчинити всі шафи, щоб він міг скласти уяву, що тут взагалі зібрано.
Анхел витяг книжечку, попросив Штірліца розписатися, що той одержав ключі від усіх шаф, і побажав докторові успішної роботи.
Штірліц почав роботу зі своєї кімнати; у тебе не було справжньої інформації, подумав він, у тутешніх газетах
Він узяв підшивки газет та журналів, обклався ними й відчув — уперше за всі ці місяці, — як ним оволоділо погамоване відчуття своєї потрібності справі, не будь-якій, не аби щось робити, а саме тій, якій він віддав життя.
Пообідав він на розі, в невеличкому ресторанчику; зал було розділено на дві частини; біля вікон стояли столики, а посередині, навколо довгої стопки бару, товпилися постійні відвідувачі; можна було взяти, не чекаючи офіціанта, гарячу тортілью й пульпу, добре готували смажені ковбаски й круглі тюфтельки; пообідав він за п'ятнадцять хвилин: спочатку випив крихітну чашку кави, потім склянку молока, а тоді вже з'їв тортілью й ковбаску, на десерт — апельсиновий сік і ще одну чашку кави, але тепер уже велику чашку, з вершками.
Вийшовши з ресторанчика, Штірліц піднявся на останній поверх ІТТ; Анхел дав йому другий ключ; сів до свого столу, закурив і сказав собі: це тест; вони, звичайно, приготували мені випробування; я повинен зробити такий аналіз, якого вони ще не мали; гарантія життя — моя потрібність, я повинен їм довести, що я вмію те, чого не вміють вони. А я й справді можу те, чого вони не можуть; я вижив при Шелленбергу лише тому, що мене вважали «світлою головою», я міг дати пояснення з тих питань, які цікавили бригаденфюрера; я придумував концепцію й під неї закладав інформацію; трагедія багатьох аналітиків полягає в тому, що вони тонуть у потоці інформації, безвільно йдуть за нею; треба робити навпаки: організувати інформацію відповідно до ідеї, підкоряти її собі, безстрашно й розковано фантазувати; будь-яка справжня ідея має бути божевільна, тільки тоді вона цікава; а прісне, нудне тепер нікого не збудить до дії; Джекобс азартна людина, це відчувається в його манері розмовляти, у тому, як він реагує на відповіді, у стрімкості жестів і природженому почутті гумору, це як гроші — коли є, то назавжди, а нема — то й не буде, скільки не бийся… Я віддам їм конкретику, я нашкребу її, це важко, але можливо, сімдесят відсотків серйозної розвідувальної інформації черпають з відкритих джерел. Але щоб зрозуміти, які саме проблеми їх повинні цікавити, я повинен скласти для себе точну хронологію тих подій, які визначали обличчя світу за ці місяці, коли я був одірваний від щоденного аналізу того, що відбувається. Ніхто так швидко не вибивається з ритму роботи, як політики, позбавлені інформації.
Промова Черчілля у Фултоні — трагічна; це концепція без інформації, це надто суб'єктивно, а тому заманливо для непрофесіоналів; справжній професіоналізм є не що інше, як калькуляція риску й допущення можливостей; чуттєвість небезпечна в політиці, вона приносить хвилинні дивіденти, але обертається пагубними наслідками в майбутньому; не можна спалювати мости ні в коханні, ні тим паче в міждержавних відносинах. Але ж щось стоїть за такою тенденцією? Що? Банки? Які? Концерн? Чий? Історія персоніфікована лише тоді, коли ти зміг наблизитися до розуміння прихованого механізму соціального інтересу тих груп, які мають силу ставити на ту чи іншу людину, на особистість, що перебуває у фокусі суспільного інтересу. Невизнаний може бути художник чи письменник — слава прийде до нього посмертно; вченого можуть відкинути сучасники — його ідеї восторжествують після того, як він піде в небуття, але ще більша буде його слава, підтверджена пам'яттю поколінь; невже політик Черчілль прагне до широкої популярності для того, щоб люди чекали його слова, і не так важливо, мудрого чи химерного, головне — аби його почули й обговорювали всі.
… Штірліц закінчив перший день роботи об одинадцятій годині вечора, коли приміщення корпорації спорожніло, сидів тільки черговий у кімнаті телефонного й телеграфного зв'язку; він і прийняв від Штірліца ключі, дав йому книгу, щоб той розписався, коли пішов з роботи, сказав «на добраніч» і знову ввіткнувся в «Блаупункт» — передавали запис футбольного матчу між «Реалом» (Мадрід) і збірною Аргентіни.
Дома Штірліц роздягся й пустив воду в ванну. «Давно я не лежав у такій ванній, оце блаженство, га? Чи багато людині треба, чорт забирай?!»
Він заліз у зелену воду і, закинувши руки за голову, розслабився.
… Штірліцу — хоч правильніше сказати Ісаєву, а може, ще правильніше Владимирову — пощастило: він народився й виховувався в тому середовищі, де важливість людини, її багатство, її роль визначалися рівнем знань, умінням мислити й мірою відданості ідеї демократії, братерства й рівності.
Якось його батько, друг і послідовник Мартова, в Цюріху ще, до повернення в Росію (виїхали слідом за «Іллічами»)1, спитав Всеволода (піхто тоді й уявити собі не міг, що в двадцять першому він назве Дзержинському той псевдонім, під яким проживе
— Ти Коли-небудь задумувався над феноменом слова «енциклопедія»?
— Ні.
— А даремно.
— Поясни, тату.
— Греки визначали його як довідковий твір, що містить у собі в скороченому вигляді — зверни на це особливу увагу — всі людські знання. В скороченому вигляді… Чому? Тому що скласти розгорнуту довідку на всі ідеї, які висунуло людство, неможливо. Чому Французьку революцію пов'язують з Дідро, батьком енциклопедистів? Бо він був перший, хто узагальнив досвід прожитих тисячоліть, сконцентрував людські знання в певну біблію від науки. Це був вулканічний вибух ідей (через сорок років після цієї розмови, почувши всеосяжне «інформаційний вибух», Штірліц подумав, який близький був батько до цього формулювання). Двір Бурбонів не бачив небезпеки в тому, що книжкові черви складали свої картки на філософів, математиків та полководців; вони ж не прославляли зухвалість бунтівників і не цитували слів відступників од віри?! Що може бути протиурядового в короткому викладі концепції Арістотеля, Сократа, Еразма Роттердамського, Канта й Бекона? Чим небезпечний Піфагор і Ньютон? А чого боятися переказу основ механіки й хімії? Нехай собі! Аби тільки не закликали темну юрбу до бунту. А вони закликали людські маси до знання, а це революція, а не бунт. Люди, які прочитали енциклопедистів, раптом зрозуміли, що життя, котре їм нав'язали, алогічне за своєю суттю. Його позбавили того, що має регулювати це життя, тобто зведення законів, яке називається конституцією. Воно було повне традиційних, породжених ще дідами й прадідами заборон, які затримували розвиток, робили його таємним, потворним, повзучим і, таким чином, — навіть з погляду Біблії — робили саме життя гріховним. Хто зберігає традиції заборони? Абсолютиська влада. Отже, вона стримує розвиток? Виявляється, так. Але ж це злочин чи безглуздя — стримувати розвиток. Це суперечить здоровому глузду й вигідно одиницям, які стоять на чолі піраміди і бояться ступити бодай найменший крок до нового, переосмислити те, що відбулося в королівстві протягом століть. Завтра не можна правити так, як сьогодні, а сьогодні правлять не так, як учора. Консервувати можна фрукти, але не форму правління. Отже, виходить, саме влада, як охоронниця традицій, тобто минулого, заважала тому, що зростало, тобто новому? А хіба довго можна заважати зростанню? Не можна. І знання, поширене в суспільстві його пророками, тобто енциклопедистами, підняло народ на штурм Бастілії… А взяти нашу Батьківщину… Коли Плеханов, Аксельрод, Ленін та Мартов почали створювати гуртки і — на базі найновіших досягнень науки — доводити робітникам, яких обдурювали традиційним «у вашому горі, злиднях, безправ'ї винні соціалісті, жиди й «англійка, яка гидить», — що не ці міфічні вороги винні в тому, що Росія топчеться на місці, поступившись першістю Німеччині та Франції, а саме самодержці, зайняті лише тим, аби втримати райське життя в своїх палацах, — тоді й стався дев'ятсот п'ятий рік… Ось що таке енциклопедія… Я помітив це тому, сину, що ти погано читаєш підручники з природознавчих дисциплін… Я бачу, ти не дуже любиш математику й біологію? Думаю, це відбувається тому, що ти бездумно йдеш за гімназичною програмою, не дозволяєш собі фантазувати, головне для тебе — бал у щоденнику, і не думаєш, як би створити власну життєву концепцію. Я не проти власності, коли йдеться про знання, Всеволоде. Ти спробуй замахнутися… Читай підручники не як збірник нудних догм, а як ту довідкову літературу, яка дасть тобі змогу створювати свій світ, висуваючи нову ідею людської спільності. Років через два тобі треба прочитати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ілліча. Це — зразок нової методології мислення, коли політик і економіст препарує вулканічне виверження ідей у фізиці, біології, хімії, роблячи їх інструментом боротьби проти рутини… Навчись думати, коли читаєш, не погоджуватись, бачити між рядками, домислювати за автора, захоплюватися словом, обурюватися на туманний чи незграбний зворот! Піднімайся до рівності з рядком. Розмовляй з книжкою, сину, — тільки з цього починається приторк до того прекрасного, що називається словом «рівність»…
Штірліц часто згадував батька, коли сідав за книжки, довідники, добірки газет, журнали, документи з архівів, бо саме завдяки йому навчився розчинятися в мовчазному співрозмовникові, стежити за рядком, як за усним словом, фантазувати про те, що відчував між рядками, сміливо висувати свої пропозиції, викликані прочитаним, відкидати їх і думати про нові.
… Назавтра, випивши з насолодою чашку кави, яку приготував сеньйор Анхел, Штірліц заходився складати свою схему світу за ті місяці, коли він не мав жодної серйозної інформації.
Історія — складна наука; навіть те, що відбулося хвилину тому — вже історія; яка дивовижна спресованість слів, ідей, подій, імен, перехрещень інтересів! Як важко вичленити з цього навіки замовклого звучання ті контрапункти, які визначили пік не те що року чи дня — хвилини! В одну й ту саму секунду в різних куточках світу думали, виступали, підписували документи, створювали симфонію чи завершували будову формул такі велетні, як Ленін і Едісон, Клемансо і Кюрі, Ллойд-Джордж і Горький, Ейнштейн і Золя, Суриков і Гінденбург, Чаплін і Скрябін, Вільгельм II і Томас Манн, Джек Лондон і Анна Павлова, Вітте і Шаляпін, Сунь Ятсен і Чижевський… Якщо дозволити часові бездушним рухом годинникових стрілок викреслити із самого себе нову череду днів і років, то іменами, які визначали б одномоментність історії, треба було б назвати Капицю і Нільса Бора, Рузвельта і Галину Уланову, Гітлера й Оппенгеймера, Черчілля і Рахманінова, Сталіна і Фейхтвангера, Гіммлера і Едіт Піаф, Пастернака і Прістлі, Мао Цзедуна і Сальвадора Далі, їдена і Маресьева, Пікассо і Прокоф'єва, Еренбурга і де Голля, Корольова і Хемінгуея, Курчатова і Сомерсета Моема…