Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

Таксі він зупинив біля будинку концерну, слідом за ним ніхто не тягся, хоча, судячи з того, як йому нав'язували аргентінську папку, повинні б. Він попросив шофера відвезти його до музею Прадо; коли йому треба було обміркувати щось, він ішов саме туди, ніщо так не сприяє логічному аналізові, як вирування почуттів, прихованих у працях великих майстрів, це як тепло проти холоду: допомагає відчути себе зібраним і готовим до вчинку…

… Штірліцу здавалося, що він був у Прадо сам-один — так мало відвідувачів; зрідка хтось з'являвся біля картини: тиша; лункий звук твоїх кроків немов спадав з високої стелі.

Штірліц вийшов із залу Ель Греко; спинився на порозі, оглянувся; все-таки малювати людину вниз головою, подумав він,

у чорно-зеленій гамі, до того ж ти сприймаєш цю позу цілком природною, — таке випадає на долю далеко не кожного генія, а лише родоначальника філософії живопису; до Ель Греко такого не було; навіть в іконах такого не було; на його картинах можна вчитися мислити, тобто вибудовувати схему майбутнього, а не тільки розуміти ту епоху, яка створила його як особистість.

Він пройшов коридором, знаючи, що по дорозі до виходу неодмінно затримається біля Мурільйо і Сурбарана; в цьому темному коридорі кроки не відлунювались; виникло відчуття гнітючої тиші середньовічного замку; хлопчиком, коли він жив з батьком у Цюріху, завжди мріяв перенестися в часи Річарда — Левове Серце. Чому всі діти (з ким йому доводилося розмовляти, а це було нечасто) мріяли жити в минулому? Фантазії Жюля Верна проходять, це немовби азартна гра; але всі мріють пожити в ті віки, коли були рицарські турніри, кінні бої, мушкетери короля. Тільки ось чомусь про інквізицію забувають маленькі люди; а втім, вони не знають про неї, у школах це вчать поверхово, навіщо кидати тінь на Ватікан, віра — це вічне, інквізиція — випадковість, прикра випадковість, не треба ворушити минуле, не можна жити без святого в серці, релігія — вища за батька й матір, шануйте її.

Він вийшов у великий зал, де експонуються Мурільйо і Сурбаран; почув дзвіночок — служителі нагадували гостям, які ще були в музеї, що час огляду закінчився; однак Штірліц не пішов до виходу, а раптом ступив крок назад і притулився до одвірка, бо побачив Кемпа, який стояв поряд з чорноволосою високою жінкою й щось швидко їй говорив, але так, що будь-кому, хто міг їх побачити, не спало й на думку, що вони знайомі. Жінка роздивлялася картину, стояла до неї обличчям, а Кемп робив вигляд, що милується зовсім іншим полотном, повернувся до жінки боком, ворушіння губів ніхто не побачив би, якби він припустив, що за ним стежить хтось, стоячи біля входу; а втім, Кемп навіть не міг уявити собі, що за ним спостерігає Штірліц; він був цілком певен, що в музеї вже нікого немає; аби тільки швидше він кінчив їй говорити, подумав Штірліц, це ж відвертий обмін інформацією. Якщо мене виганятимуть звідси і він мене помітить — жити мені тоді недовго. Хто ця жінка? Кур'єр? Виконавець? Вона не може бути резидентом, дуже молода. Мабуть, кур'єр. Одягнена по-європейськи, не американка, не англійка і навіть не з Канади. Кур'єр. Аби тільки він швидше пішов. У розвідці ніхто й ніколи не прощає того, хто став — нехай навіть мимовільним — свідком контакту.

Закінчивши говорити, Кемп рушив до виходу; жінка перейшла на другий бік залу, зупинилась біля Мурільйо; погортала путівник, знайшла пояснення до робіт цього художника; Штірліц діждався, поки Кемп вийшов з музею, повільно пройшов уздовж полотен, мимохідь глянув на путівник, який читала жінка, — текст був англійський.

Він затримався біля кіоска, купив кілька листівок; треба дати Кемпу час, нехай він від'їде подалі; почекав, поки жінка спустилася сходами вниз, і лише після цього неквапно пішов до важких, вісімнадцятого століття дверей; здається, штовхни — не відчиниш, та ні, пневматика, маса послушна не те що руці — пальцю.

Чого ж ти не починаєш зі мною головної розмови, Кемп, подумав Штірліц. Давно пора почати тобі цю розмову. Все розумію, витримка, вміння спровокувати ситуацію, в якій твоя розмова виглядатиме природно, необхідність намалювати мій психологічний портрет, якщо його ще повністю не намалювали, чекання інструкцій, якщо живі ті, хто може їх давати, все розумію, але чомусь ти зволікаєш, Кемп, це не за правилами, бо заважає мені думати про ймовірності. Як же

тобі допомогти, га?

Він ще раз подивився на жінку, яка йшла до площі; механічно пішов слідом за нею; довів до вулиці Серано, простежив, як вона піднялася ліфтом, подивився на табличку мешканців; навпроти квартири сім прізвища не було, порожнє місце…

… Назавтра він з'ясував, що в квартирі сім живе якийсь інглез, славна людина, звуть Паоло Роумен, працює в галузі торгівлі, щедрий, останнім часом зовсім перестав пиячити…

Того ж дня, тільки через три години, Еронімо, із секретної поліції, знайшов Роумена у «Флоріді», на колишній Гран-Віа; Пол тепер досить часто призначав тут зустрічі Крісті. «Тут пахне минулим, — якось він сказав їй, — я відчуваю тут присутність наших людей з батальйону Лінкольна, і Хемінгуея, і росіян, які допомагали іспанцям боротися проти Франко, і Анрі Мальро. Тут чисто, хоч таємна поліція й тримає постійний пост; від того дня, як фаланга ввійшла до столиці, вони безупинно ждуть змов».

Як завжди, вдень тут майже нікого не було; відвідувачі збиралися надвечір, годині о сьомій, після полуденної сієсти; Пол сидів з Крістою в глибині залу; вона тримала його руку в своїх долонях. «Дуже смачний сандвіч, — сказав він їй, показавши очима на їхні руки, — тільки з'їсти не мояша».

Еронімо підійшов до столу; Пол відрекомендував його Крісті; він поцілував повітря біля її руки (іспанці ніколи не торкаються губами до шкіри жінки), од віскі відмовився, подивився на годинник, Пол його зрозумів, підвівся, пішов разом з ним до стойки; бармен впізнав кабальєро з Пуерта-дель-Соль, запропонував вина, Еронімо похитав головою, показав очима на двері, бармен зразу ж вийшов.

— Ви доручали доктору Брунну стежити за вашою подругою? — спитав Еронімо.

— Я?! — Пол не зміг приховати тривожного здивування і розізлився на себе за це (в тутешній таємній поліції з кожним треба бути насторожі, навіть з тими, кому платиш). — А в чому справа? Чому це вас цікавить, Еронімо?

— Мене це абсолютно не цікавить. Просто я думав, що ви про це можете не знати. А мужчина повинен знати все Якщо він виконував ваше прохання, то питань нема.

— У кожній справі бувають накладки, — сказав Пол лише для того, аби хоч щось сказати (іспанці страшенно полюбляють багатозначність, це предтеча інтриги). — Мене цікавить одне: як професіонально він це робив?

— Він робив це надзвичайно професіонально, — відповів Еронімо, і Роумен відчув, як раптом стали крижаними його пальці.

— Спасибі, Еронімо, — сказав він, — я дуже вдячний вам за дружбу. Може, пообідаємо разом? Скажімо — післязавтра?

ГЕРІНГ-ІІ

(1946)

Герінг увійшов до своєї камери, відчуваючи, що сорочка, яку він надів під кітель, пошитий з м'якої тканини, стала зовсім мокра, хоч викручуй. Читання вироку було виснажливе, так страшно й чітко він бачив — немов йому показували фільм про самого себе — усі ті роки, що він провів у Берліні та Карінхалле: овації юрби, урочисті паради, спортивні свята, прийоми в рейхсканцелярії, заздравиці на його честь, які гриміли на вулицях з гучномовців, — і сили покинули його зовсім.

Слухаючи вирок, він раз по раз повертався пам'яттю до перехресних допитів, яким піддавали не тільки його, а й усіх інших партайгеноссе, подумки перевіряючи — укотре вже, — чи пристойно він і ті, за кого він тут відповідав, виглядатимуть в очах нащадків.

Він згадував запитання англійського обвинувача Джексона і його, Герінга, відповіді з фотографічною чіткістю.

Він вирішив відповідати коротко й чітко, щоб ніхто й ніколи не зміг дорікнути йому за те, що він боявся відповідальності чи приховував правду; так, битву програно, але піти треба, залишивши по собі таку пам'ять, яка протистояла б морю брехні, що вихлюпнула на рух більшовицька преса та єврейська пропаганда Уолл-стріту.