Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

НІЧНА ЗМІНА

Закіптюжений ангел живе у друкарні, наче промінь стрибає в дівочі люстерка, на губах залишає цілунки безкарні — безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка. А за вікнами вечір, десята година, але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня. І любовна жага, аж якась голубина, засвітилась на площі, як п'яна харчевня. І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі — попід вікнами плавне народне гуляння, і цукрові блудниці пливуть в ореолі, а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня. І тримає в собі цих легких полонянок, що мов сірі гілки виростають з машини, — щось літало над ними, в'язке, як серпанок, перетнувши повітря, мов тіло пташине, щось крутилося тут, безпорадне й крилате!.. І коли врешті змовкнуть нічні

лінотипи, — розкриваються плечі, спадають халати, кольорові дівчата виходять під липи. Заспокоєний ангел, покинувши чати, на рулонах паперу вкладається спати…

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі загублено стежки і втрачено сліди а все що є у нас ліхтарик на підзамчі і треба нам туди збігати у пітьму яка непевна втіха чи виросте вогонь коли позолотить найменша іскра тиха розсипаний пісок розрив поміж долонь і тісно між дерев і темно в сьому граді і тягнуться до нас обуджені гілки та крізь нічне зело що пнеться на заваді злітаємо з гори злітаємо таки і жодної зорі лиш доторки тернові і де ще той ліхтар чи світиться йому подряпини легкі падіння варте крові і навіть без надій і навіть у пітьму бо хто на світі ми за сімома шляхами шукаємо любов як золото в ріці закрито всі доми спідниця з реп'яхами і скалка на щоці

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади губи твої холодні наче прозорі вінця яких ніхто не торкався прагнучи світла й води губи твої неспиті а все ж таємниця квітки сповита в них і забута допоки живеш сама вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво ось його зимне плесо між двох берегів як між пут поки з лози постанеш уже не вином а оцтом скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть? і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге і лишить губам болючий незнаний новий вогонь

ТРИ БАЛАДИ

ЛЕМБЕРЗЬКА КАТАСТРОФА 1826 р.

Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.

І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові» З отого дня суремного, як завалився ратуш, усе навіки зважене і вписане в архів: «Понесено у людности не так велику втрату: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників». Маленька апокаліпса на ринковому пляці: з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів, мов гер таємний радник над аркушем реляції: отин трупач тфох шофніріф кількох ропітникіф. Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки. Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт. На поминках буяла чернь і мандрівні каліки і гупав куксами о брук увесь калічий рід (і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів: погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників). Поховані під вежею, вони ввійшли в комори, де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми, як на майданах і в шинках реве житейське море. Там інше світло — і воно біліє над кістьми. Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, — їх не любили на землі й забули серед хмар. Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто — так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар. Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа, вони злягли на дно камінь — плече коло плеча, лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа, таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО

Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…

І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові» Панове

публіка, для трепету і млості, для гостроти і свіжості в серцях репрезентуєм підземельні кості. Панове, всі ми ходим по мерцях, як по мостах. Вони лежать під нами, тверді, мов підмурівки у домах, — ростуть униз невидними вогнями. Пройміться світлом ницих костомах… Розкішно вам у ложі, мов на лоні, на галереях — тупіт і аншлаг, ви так бурхливо плещете в долоні, немовби винні в смерті бідолах… Панове, цить! (Стікає воском люстра…) Мерці мерцями, їм не в голові. А ми — мов лишаї на тілі людства — голодні, ґеніальні і живі. Тож порятуйте нас! і лорнетуйте худу й безкровну шкіру ґалатей. Подайте хліба, рани побинтуйте — панове, всі ми схожі на людей, зігравши королів і принців крові, у вицвілих плащах, мов у мішках, підем у тьму — в мансарди вечорові і спати полягаєм на дошках…

НАШІПТУВАННЯ З ВІКІВ

В 1855 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону наварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.

І. КРИП'ЯКЕВИЧ «Історичні проходи по Львові» Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація, що ти ступив на наш пісок вечірньої пори. Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація, остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори. І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення! У церемоніймайстра з напруги карк упрів. Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення, і сльози капають з очей гицлів та шандарів. (Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами обстріляно небесне дно для більшої краси. Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами, повії прали неґліже і пудрили носи). Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо — цісарська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? — чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво, тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале! Ще маєш білого коня і капелюха з перами, твердиня влади, мов горіх, імперія без меж, таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами, і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?..

НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

КАСАРНЯ

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона адже вдосвіта вибігаємо з неї повертаємось коли споночіє певно вона мурована ще досі в ній пахне кінським потом і сіном зі стаєнь гусарського реґіменту здається має кам'яні сходи а коли ми шкребемо її безконечно чорну підлогу відламками шкла і тупими бритвами то здається шкребемо спину великого кита вгрузлого в мілину у листопадовій пітьмі шостої ранку лунає сурма побудки розлучивши кожного з його нічними дівчатами і під хрипкі погрози капралів друга чота зіскакує на голови першій ми ніяк не можемо розтулити очей і руки все ще тягнуться за дівчатами котрі відпливають і так починається день

ВОКЗАЛ

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд слідуючи за дороговказами поспішаємо крізь тісні коридори між клунками й валізами нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням повисла запорошена й тьмяна флорентійська люстра стискаємо спітнілі мідяки як пружину шикуємося в безладні черги над нами гіпсовий настінний путті десятих років дме в позолочений ріжок іноді глянемо в бік знудженої блондинки що притулившись до колони їсть яблуко врешті виринаємо на пропахлому пивом і трояндами пероні когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося чи потрапили на своє місце аж поки не відірвемось від землі і м'яко рушимо заспокоєні дивимося з вікон як жовкнуть перші дерева у приміських лісах

УНІВЕРСИТЕТ

ми послуговуємось мертвими мовами ходимо безпорадні серед астролябій реторт черепів з висоти земляного валу слухаємо дзвін миколая на брукованому подвір'ї слухаємо красномовного ритора заляпаного крейдою ціцерона на уроках медицини зазираємо в очі мерцям ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки вранці чемно ступаємо за капеланом жбурляємо в котів малими філософськими камінцями опівдні втікають від нас найдотепніші силогізми і формули адже поруч за крутими вогкими мурами саме розвішує щойно випрану мокру ваговиту білизну медова служниця підстарости