Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, а в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети і фрески. Колишня зоря закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря — і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній — протяги, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі — від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрита тюрма. У

приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха.

* * *

Весна виникала, де тільки могла: трава на фронтонах, дощі і сухоти, і тепла бруківка. Весна була зла. Блукаючі танки і рештки піхоти вертались nach Osten. Черешня цвіла, і груди, сповиті в паси портупей, зітхали в жаданні нових епопей. Костел описали — від нефів до веж, а все ж залишили стояти на площі, забивши дошками всі двері, а все ж виносили мармур і крила, і мощі — все золото чаш і шовковість одеж, всю темінь вина і кривавість корон, і мумію графа у шапці з пером, серця пілігримів, сідниці блудниць, правиці рубак і синиць із очниць, мечі, дароносиці, книги і фіґи, листок з антикварного лона Ядвіґи, покривлені м'язи і німби святих, — усе це призахідне тління Європи виносили геть. Мов у піч, мов на допит — жбурляли в машини. Ти вчасно затих, а потім озвався, хрипучий органе, тебе розкрутили на тисячу труб, тебе прикладали до вуст, як до рани, ці душі найменші, ці діти з халуп, з підвальних яскинь, де каміння і плющ, з низів, de profundis, ти виник пискляво, тебе на свистки і гудки розпиляли, і ти засурмив з-над катуш і калюж, з міського підпілля, де ніч і сухоти, де квола весна зеленіла зі стін. Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ

Це — спроба написати вірш про нас. Про нашу учту, молоду і п'яну. Яке вино, яку хмільну оману вливав у юні горла щедрий час! Ми так жили, немов співали джаз. Хоча не джаз, а камерні концерти зривали нас, і ми ішли в снігах на гору, де ліси росли і птах кричав про щось таємне і відверте, і від любові можна було вмерти. Чи хто за нами йшов по тих слідах? Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, в якому всі музики триста років шукали кайф і висновки глибокі, а нам зостались метушня і шок, і птах оцей, і молодий сніжок. Але яке внизу лежало місто! — достоту, як завершений офорт. Наш подих цвів і рвався із аорт… Читались вежі злагоджено й чисто, і я старого пса покликав свистом, так ніби то був бройґелівський хорт. Та я забув, либонь, про головне: йшов рік новий, те діялося в січні. В будівлях спали мляві й анемічні гуляки, що набралися до не- пристойності. А ти пекла мене, щоразу інша, не така. Ще з ночі — ті дві руки у мене на плечах я пам'ятав, і темне щось в очах. Але який кретин повірить в очі? Я підбирав ключі, слова пророчі, хоча на ранок мій поет зачах… Ага, внизу трамвай сумирно повз — такий порожній, мов нікому діла вже не було. Якась душа летіла над ним, промерзла, і дзвеніла повз Петра й Павла в задумі чуйних поз… ............................................. Як тяжко повертатись на рівнину, скотитись по гладенькій мерзлоті, чи з'їхати, як я, на животі в ту вуличку, що вигинала спину, під маскарона бороду цапину, де пияки, трамваї і святі, де, все одно недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада, а вихудлий біблійний виноградар на брамах був розіп'ятий, сподар. А з радіол шипів різдвяний дар (хоча його й забрязкала естрада). Туди, де всюди відбувався сон — тяжкий, похмільний, післяноворічний, туди, де кожен п'яний був зустрічний, а всі зустрічні — п'яні. В унісон співали ми, забувши про фасон. Хоч ми й були, мов мандрівні актори, і в нас був Ігор, він сурмив, як ас. Якась наївна віра у Парнас, чи то в Прованс, — але рушала гори!.. Отак ми йшли, немов сліпі у море, — і ти, і я, і всі навколо нас…

ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ

I Перший поверх — володіння Цапа. Це напівкорчма-напівтюрма, де жага двоспальна, мов канапа, ярма ярмаркові і юрма. Побутове сонне солодійство, де Охрім, Одарка і окрім них повсюдне дійство — це блудійство в храмі, де найвищий символ Хрін. Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм, випиваєм чаші і моря і супроти Смерти мушкетуєм, в ус не дуєм, хрипко колядуєм про якогось Бога і Царя. II Але є над ним і другий поверх. Цвинтар для Поетів та Музик — царство дерев'яне і лялькове, звалений зужитий реквізит. В'януть канти, і мовчать дишканти, і лежить пустеля нічия, мов навік пішли Комедіанти в рай, де не женуть утришия. Птах не піє, Віща Книга тліє між безносих масок та гримас. Нас ніхто не любить, не жаліє. Подивись, Маріє: все маліє. Тільки Бозя рюмсає про нас. III Але є, нарешті, поверх третій: це поля, що світяться здаля. Кожен з нас там їздить у кареті і співає легко: гоц-ля-ля. Там Петро баламкає ключами, сторож парку, вертоградний зух. І летять Архангели з мечами — чисто, мов комети — так, що ух! Там почвари, гемони й ґевали геть запали в гепу — і гаплик! Тільки мучить видиво зухвале: Панночок, яких ми цілували, і Землі, що втнула з нас Музик!

ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ

Ще трохи — і ти збожеволієш від щастя продиратися крізь оці кущі. «Суниця, — повторюєш, — малина, порічка, ожина, ліщина, агрус!» — і знову, як заклинання — спочатку. Сполохані птиці, деякий час покружлявши, сідають

тобі на плечі. Мурахи повзуть угору стовбурами твоїх ніг. Ще трохи — і ти затремтиш від насолоди вмирати у цих кущах, гладячи теплих лисиць, котрі перебігають тобі стежку, ще трохи — і ти переступиш… Межа вертограду невидна. Її, можливо, й немає, хоча старий Петро стоїть, мов опудало, відганяючи від саду всіляку потолоч, охочу поласувати ябками… Твоє кружіння колись виявиться недаремним. Залишаючи на шпичастих гілках рештки сорочки і шкіри, прослизнеш-таки в найгустіші чертоги кисню і світла!.. Як і колись шепотітимеш, мов заклинання: «Бузина, калина, чорниця, шипшина, бузок!» Впізнаватимеш кожен прожилок на листках і кожну ягоду, і піщинку, бо всьому є своя назва, яко на землі, так і на небі… 

ІНДІЯ

1

Індія починається з того, що сняться сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом. Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: «Устань і йди!», але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом. Індія — це не зовсім півострів. Це материк, що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник не враховують факту, що світ оповитий Нілом. Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога. І, видно, час не настав — площину нам легше вважати кулею. Тілом. Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж. Але ти, почувши різке й наказове «марш!», добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти. І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк, і вони в поході співають приблизно так, як ангели у небі нічні херувимські концерти. Площина — це пустелі й царства, хребти, міста, над якими лишень атмосферна густа висота в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна! Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз, виноградною впертістю кручених, битих лоз ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».

2

Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід — до Китаю. Шлях його, безперечно, — то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немає землі, адже Індія — це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо є стіна, за якою — велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здається нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ — ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна — це примара така, об яку розсипається Азія з ії масивом піску, розбиваються валки всі об неї, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

3

Увійшовши в хащі, де повно птиць, уяви: природа — майстерня Бога, по якій блукає твоя знемога. Все, що можеш ти, — це упасти ниць. Невблаганна зелень зійшла, як мор, як потоп, як піна, слизька на дотик. Ці рослини горді. Вони наркотик. Ці рослини схожі на хор потвор. «Але що там зелень! Вона — це тло для рептилій, гемонів. Я вбираю це гниття, цю розкіш — праобраз раю, де не все збулося й повсюди зло». Ти, що маєш меч і до нього дух у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій, розпанахуй гемонів, ґарпій, фурій, розтинай пітонів, немов ропух! Бо якщо вже тут збожеволів Бог і вінцем творіння цей бестіарій, де яріє регіт чортячих арій, — ти повинен цим падлом встелити мох! Ти повинен вийти з хащів, поки над тобою Пані Ясна пребуде. Ти, що світло маєш в очах приблуди, мусиш вийти на срібло. І навпаки.

4

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз, повільна і в'язка, немов рослинний слиз, коли твоя рука багром тримає спис. І дивишся в ріку, і бачиш не рибин, не мушлі на піску, що світяться з глибин, не лілію тяжку і ясну, мов ясмин. А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці — самотність у човні, з жердиною в руці, своє лице на дні і рану на щоці. На берегах цих вод живе химерний люд: покручений народ впав на рівнину тут. Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд! В них тисячі принад: копитця, мов у кіз, кохання через зад, а їжа через ніс, у них немає «над», у них темніє ліс. В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар, в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар, в них шестирукий бог і довгорукий цар. Хто розв'язав цей міх і випустив на світ знічев'я, мов на сміх, цих власників копит, хто дав їм для утіх жадання бути «під»? Захищений плащем, тримаючись багра, пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

5

Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів, грифонів, піфонів і те, як шаліють коти, обернуті в духів, поява комет і циклонів — ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости, і хто його знає — чорти і хорти, і хвости. Хрести себе, знай, ненастанно — сто сорок по сорок разів. Ця виправа для тебе воєнна, за піхви меча і за лікті хапає геєнна, за поли плаща і за плечі, і чуєш: «Плати!» Гей ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно. Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три, а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри, і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі: дерева все вищі, птахове все ближчі й дари щоразу солодші, вагоміші. Це прапори, тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі, і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною поверхнею піднятий все-таки, над площиною, і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори! Тобі залишається рівно світити згори.