Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу): двійко голуб'ят у череповій коробці. В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову, зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці. Як я вами пишався, мої крилаті кристали, пернаті мої мучителі з давніх полотен!.. Ціле літо об мене крилами терли і туркотали, заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин. А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста. Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть. Збіглося на це подивитись ледь не півміста. І тоді прояснів я: «Летіти хочуть». Вилітали мені з голови крізь отвір у рані, або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш). А той миршавий пес мав у кишені браунінг та й одною кулею двох голубів розлущив… Став я цілком сумирний, загнавсь у схови, поводжуся без відхилень — чемно і ґречно. Не тому, що вбиті колишні мої птахове, а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…

ПАНІ

КАПІТАНОВА

Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім, ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан або інший овоч, або фігу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів). Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан — що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята й будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її — та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, поховали її санітари.

СТАРИЙ ОЛІЙНИК

Ремонт парасольок — це водночас і розвага: розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове — і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява, читаєш дощів колишніх вицвілі букви. Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру, туди несе парасольки все місто меланхолійне. Засвічуються в шовках амури або лемури, як тільки вимовлять люде його наймення олійне. Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти: магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!). А є парасольки чорні, як провінційні гризоти, як діри на дні галактик або ворони. Тому він любить під кайфом читати нотацію, таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти, коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію, де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти. Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок? Питання надто дражливе для мандрівних філософів. Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк» він три війни пережив і царювання трьох йосифів. Так само колись без дозволу покине замшілу нішу і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних, пройде і кане за рогом у споконвічну тишу, коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!..

ДОКТОР ДУТКА

Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов (а якщо з діалектами, то двадцять чотири), відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо, і судився з онуками за площу квартири. Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат у сусідстві з власником промислу шевського, в тіло дому вмурований був, мов атлант, з бородою білою, як у Грушевського. Доктор Дутка, що жив по пахких словниках, із балконом у сад, у бузковість і вогкість, і солодку траву, всю в живих слимаках, доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість. Трохи згодом, на схилі розтрачених літ, опинився в мішку з безпорадністю птаха. Це тоді він світіння почув на чолі і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах. І тріщали креденси, крісла. І горіх стародавніх епох усихався найдовше. Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх! Попіл сипався з книг, налипав на підошви, вилітали в непам'ять за вітром слова, у колодязях мови робилось діряво, та світила, мов люстра, стара голова, і шумів амариліс — кімнатний диявол. Врешті судді сказали, що справа пуста. По лікарні ще й досі літають обрізки слів, що він вимовляв і на волю пускав — рятівні суголосся, либонь, асирійські…

ДЯДЯ ЖОРА, МІГРАНТ

Переповнений георгіями кавалере, вранці виходиш, ніби з вольєри, пахкаєш люлькою на пташок Божих, чигаєш при дорозі на перехожих. «Гей, куди йдеш проз мою фузію? Побалакаймо про Грузію, про дифузію…» Обсідають, мов бджоли, спогади, візії — закотився в небо шлях дивізії. А по ньому коні пруть, а ще танки, і пражанки пахнуть, мов парижанки, і лафети під мертвими аж зігнулись: «Я — один з тих, що повернулись». Гімнастерка блискає, вся в металі: за кожного невбитого — по медалі. Патериця в руці, мов жива парість: «Гей, куди йдеш проз мою старість?» Воячкам небесним — довічну оргію, травень проживаємо без розкаянь. Все тече річкою, старий Георгію, тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…

ЛЮБОВНИЙ ХІД ПО ВУЛИЦІ РАДЯНСЬКІЙ

це хід весняних звірів це парад лемурів мальовані роти палкіші свіжих ран це час коли жага струмує навіть з мурів це марш нагрітих тіл жагучих мов коран це

танці потіпах під солодовим небом ясновельможна кров темніє мов чифір дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом прозорі наче спирт летючі мов ефір це вихід гультіпак під шелести акацій похід під ліхтарі лоліток і моргух мов піонерок плин у дні шкільних вакацій повз вигуки афіш про м'ясо і про дух повз біржу казино мелодію міліцію пастушки з вітражів упирки з вар'єте дурепи осяйні вогненні янголиці ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте це час дерев і змій духмяний і такий що виростає з ніг сурма хрипка і грішна вони ідуть а ти як той більярдний кий не в силі проказати навіть харе крішна або ось ти поет улюбленець планет що бачиш то щоку то вухо або кліпсу заряджений такий увесь мов пістолет готовий розрядитись влучно в першу ліпшу або ось ви вуйки набичені буйтури атлети з-під вітрин деталі від скульптури або ось ти флейтист весь голубий аж синій що трешся між купців з якихось абісиній або хлоп'ята ви безвусі шкуродери зелені королі вологі від жадань уродженки весни пантери і ґетери повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань і потім розтають і недосяжні знов тікають у гаї повітряних небес над вулицею ніч помада туш і кров я так я так я так я так тебе тебе 

СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ

1. ЄДИНОРІГ

Єдина. В лісах застає мене темна година, як музика в місті зненацька за рогом. Я чую: пасеться узліссям єдино- ріг (не плутати з носорогом). Я брав тебе, як фортечні мури, я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг. А зараз ніч, як великий мурин, і тужно голосить єдиноріг. Він рідкісний звір. Я галопом розсуну пахучі кущі і галявини. Там він пив, наче воду, кожну красуню, та я навіть подиху з тебе не дам. Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра — зламається спис назавжди, мов жердина. Я навзнак засну біля вбитого звіра, прохромлений рогом. Єдина.

2. ПТАХОРІЗКА

Це рясне гуляння вбогих при музиці, під мурами, де випивка і тінь. Це триває свято поїдання птиці при світлі відлітань і тріпотінь. Треті птиці лунко прокричали ранок, і ринок забуяв, як райський ліс. Тож тяжкі тіла знекровлених коханок закутує в пітьму пан птахоріз. По його робітні в'ється чорне пір'я, і руки в нього, кажуть, золоті. Музика на ринку. Вивіска «Вампірня» ясніє, ніби кров у темноті. Він виймає з тіла теплу душу птичу (його небіжчик тато — знаний кат), а вночі приводить у закляклу тишу крилатих і співаючих дівчат. Злякані амури. Під'яремні псиська шукають у жаливі кість крила. Це розправа з ангелами — ангелорізка, це пісня жолобками потекла. Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки, згорнувши небеса в густий рулон, та й гостимось на паперті птахорізки у місті, що зоветься Вавилон.

3. ЄХИДНА

Повертаємся, всіявши зойком оази: кров на піхвах, засмага східна. Та зачинене місто, мов острів прокази, або клітка, в якій єхидна. Поки нас не було, поки нас у пустині прошивала сурма побідна, на стовпах і криницях, мов сіль на хустині, проступило тавро: єхидна. Ми згубили себе в агарянськім поході. Перемога цілком невидна. І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна. Рідні панни зів'яли по вежах і клітях, пізня ласка така фригідна. В зимних венах померло дзвінке повноліття, а в очах ожила єхидна. Це вона відкладає століття, мов яйця, по торгах, де музика мідна, де помости смертей, де живуть і бояться, де юрба сичить, мов єхидна. Що я можу? Хрипуча сурма наді мною. Я півсвіту пройшов приблизно. Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара вітчизно.

4. ГРИФОН

Мій пане, який нерозумний світ!.. Яка на румовище сходить журба! Під небом, чорним, ніби графіт, конаю в піску. І грифон з герба. З дерев погаслих кричать граки. Я впав з коня і програв турнір. Тепер крізь мене ростуть гілки, пробивши в панцері триста дір. Лети ж від мене, монстре знамен, крилатий леве! Я випав з гри. З очниці в мене цвіте ромен. Я не мав меча. То був лютні гриф. А ту, що чекає, що ймення мої на грифелі пише в стотисячний раз, крилом захисти. І замовклу її у землю сховай від облуд і образ. Чому ж не летиш? На вологім піску танцюєш довкіл моїх тихих рук. І п'єш з мене довгу предвічну ріку ти, схожий на крука. Ти майже крук.