Еліксир життя
Шрифт:
Окуно вирішив скористатися з цієї нагоди. Вислухавши його план, Кьоко спочатку зраділа, а зараз, перед початком матчу, дуже хвилювалася. Металася в своєму тісному боксі туди й назад, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на блідих щоках проступив рум’янець.
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей. Міка, обнявши її за шию, спитала:
— А коли ми підемо в сад?
— Підемо, підемо, вже не довго чекати! Нарешті спалахнув екран, Кьоко сіла па
килим, підібгавши під себе ноги.
— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуно-сан!
До великої зали, біла підлога якої була поділена лініями, заходили “фігури”, і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось пройшли “генерали з дорогоцінного каміння” — їхні п’ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця “золоті генерали”, далі “срібні генерали”, потім “воїни з колісницями”, — усе так, як і повинно бути у цій стародавній грі. Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові — різнобічні п’ятикутники, гострим кутом повернуті до ворожого табору.
Кьоко не спускала очей з Окуно. Він, у формі “генерала з дорогоцінного каміння”, стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різноколірних кнопок. На екрані добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже. Кьоко дивилась на нього з любов’ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції… Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи…
Коли всі “фігури” завмерли на своїх квадратах, зазвучав металічний голос:
— Розпочинається матч Унікум — Піфагор!..
“Розпочинається… — зловтішно подумала Кьоко. — А як він скінчиться?”
— Для мене — велика честь зіграти зі своїм творцем! — почувся тонкий голос “Піфагора”. — І я виправдаю його сподівання, продемонструвавши винахідливу, бездоганно логічну гру.
— О боже, як вони розмовляють! — прошепотіла Кьоко, невідривно дивлячись на екран. — Нещасні електронні мавпи…
— А де мавпи, мамо? — торкнулася її руки
Міка.
— Та он же, бачиш, під стіною одна баньката стоїть.
Нарешті гра почалася. Виконуючи команди Унікума і “Піфагора”, живі фігури займали вказані квадрати, “забитих” виносили роботи, — усе йшло, як і слід йому йти. Окуно, стоячи скраю шахівниці, весь час дивився на панель Пульта Управління, — певне, вивчав, які зміни зроблено в його схемі.
Чи то так тільки здавалося Кьоко, чи й справді час минав повільно, ой як повільно! Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин… Коли ж вони почнуть свою гру?
О, вже…
Той, що стояв поруч Окуно, вийшов зі свого квадрата і кинувся до пульта.
— Порушення! — загримів голос.
Роботи схопили людину і потягли назад. Саме цим коротким замішанням і скористався Окуно. Метнувся до Пульту і почав швидко натискувати кнопки.
— Молодці, ох,
— Це така гра, мамусю? — обізвалась Міка.
— Так, це велика гра, дитинко…
В залі зчинився гамір, метушня. Роботи раптом попадали і лежали нерухомо. Щось загуділо, монотонно і набридливо, аж у скронях заболіло. Кьоко вже була простягла руку, щоб вимкнути звук, але раптом усе стихло, почувся голос Окуно:
— Неба і Сонця!
— Неба і Сонця! — підхопили товариші Окуно. — Неба і Сонця!
Клич, який досі підпільники вимовляли пошепки, тепер лунав у самісінькому центрі Унікума, звучав з мільйонів екранів підземного Токіо.
— Неба і Сонця! — радісно вигукнула Кьоко, цілуючи Міку.
Окуно натиснув якусь кнопку на Пульті — почувся металевий голос:
— …чить. Що це значить?
— Кінець твоєї узурпації, Унікуме! — відповів Окуно. — Твої збройні сили вимкнено, нейтралізовано… Тепер скажи: навіщо ти штучно підтримував радіацію на контрольних пунктах?
— Люди не відповідають стандартам. їхні бажання — занадто мінливі величини, вони кожної миті порушують інтегральні схеми, ритмічні графіки. їх треба сховати під землю. Це раціонально. Без них Токіо досконаліший. Програма і ритм, програма і ритм… Я маю ще резервні команди!
Раптом загуркотіло залізним громом, бабахнуло, екран зблиснув і погас.
Нажахана Кьоко не знала, що й подумати. Невже він понищив усіх? Та через кілька хвилин екран знову засяяв. Ну, звичайно ж, Унікум не знищить сам себе!
— Припини опір, Унікуме. Радіозв’язок перервано. Ти програв.
— Я недооцінив вас, — тихо, мовби з жалем, промовив Унікум.
— Ми замінимо деякі твої блоки, Унікуме, і ти працюватимеїп під контролем людей.
— А хто порушив мою заборону?..
— …Хто підірвав твою неправедну владу? — усміхнувся Окуно. — Це зробила Міка-тян, маленька сакура! Тепер наше і Небо і Сонце! Виходьте, люди…
Кім Пушкарьов
ТРИДЦЯТИЙ ВАРІАНТ
Такої приголомшливої сенсації не могли пригадати навіть посивілі уболівальники й оглядачі, на очах яких вершилася мало не вся історія вітчизняного футбола. І коли б перед початком матчу хтось наважився пророкувати щось подібне, його просто взяли б на глум.
Сталося так, що в день відкриття сезону чемпіон країни “Олімпік” приймав на своєму полі дебютанта вищої ліги, який вступив у боротьбу за першість під досить претензійним прапором — “Нові Колумби”. Сказати відверто, мало хто знав цю провінційну команду. Вона не справляла враження навіть у другій групі, де перебивалася з третього місця на четверте й навпаки; у вищу лігу потрапила майже випадково, несподівано вигравши п’ять останніх матчів підряд. Подейкували, що єдиний справжній гравець на всю команду — воротар Свєт Мартич, хлопець молодий, спритний, сміливий, наділений доброю реакцією.