Еліксир життя
Шрифт:
— Д-добра риба…
Йоганн нечутною тінню вислизнув із люка, метнувся до своєї кімнати. Нічим було дихати, трусився, мов у лихоманці.
Усмішка аса
Тієї ночі Йоганн не заснув і на мить. Вранці, побачивши його в їдальні, Штіллер насупився:
— Безсоння?
Юнак пояснив, що, навпаки, спав міцно, але почуває себе зле, бо зроду стільки не пив.
Після сніданку усе йшло, як завжди: готували сироп, разом з Каспаром наповнювали розливальниці, годували комах.
Та
Що робити?
Уночі першою думкою було: тікати! Тікати негайно, куди завгодно — світ за очі.
Але вони ж не дурники, щоб так просто було від них утекти! На цей випадок, певна річ, давно вже все передбачено.
І враз уявилося, вималювалося обличчя Данкенбауера. Дивно: Фріц теж — і раніше за Штіллера — запитував: “Ти — німець? Ти справжній німець?” І коли Кюммель попросив пояснити, що таке справжній німець, відповів, як здалося тоді, надто вже просто та ще й зарозумілим тоном: “Справжній німець ніколи не зрадить свій народ”. А далі ще й розтлумачив: народ — це всі, хто створює матеріальні цінності: робітники, селяни і та інтелігенція, яка їм служить.
А хіба він, Йоганн, зрадив свій народ?
Гіммельштадт…
Гарний, кажуть…
За цими думками і день минув.
Наступний ранок видався сонячний. Ще з досвітку над дахами зі свистом шугали американські реактивні літаки, забиралися все вище й вище, тягнучи за собою білі смуги.
— Чудесна погода! Чудесна, — раз у раз повторював Штіллер, потираючи руки. — Саме така, як треба!
Йоганн поглядав то на хазяїна, то на дверцята сейфа в правому кутку кабінету. Штіллер не відпускав його від себе ні на крок. Комах вони нагодували зарані і зараз ті відпочивали перед польотом.
— Ну, почнемо? — Штіллер відімкнув замки сейфа, відчинив важкі дверцята. За ними виднівся пульт з численними рубильниками, кнопками й тумблерами. — З богом!
Штіллер рвучко ввімкнув найбільший рубильник, крутнув праворуч тумблер під ним.
— А зараз — хутко до залу!
Залом котилося гудіння і дзижчання. В усі оті численні вулики ніби хтось війнув ядучим димом: у скляних боксах метушилися, роїлися, билися об стінки міріади довгастих золотавих комах.
— Чудесно! — вигукнув Штіллер, обнімаючи Каспара. — Все йде, як по писаному!
А гудіння тим часом наростало, ставало заглушливим. В ньому коливалася металева, свердляча нота. Аж зуби ломило від того верещання, що наростало, вібруючи. Все вище, вище тоном, і — раптова тиша.
Штіллер натиснув на одну з кнопок невеликого настінного пульта. Зал сповнили шелест, ляскання, різке клацання. То відчинялися, сповзали набік слизькі капронові дашки боксів. Мить — і з кожного будиночка, немов довгі мерехтливі язики жовтого полум’я, потяглися у прозорий розтруб золотаві рої комах.
— Полетіли!.. Летять!.. — захлинався Штіллер. Йоганн глянув на нього і не впізнав: волосся скуйовджене, на запалих блідих щоках — плямистий рум’янець.
— Ось воно, мов золото! — шепотів він, бризкаючи слиною. — Яка краса!..
Йоганна аж занудило. Вперше за два дні не жах,
Пальці мимохіть стислися, нігті вп’ялися в долоню.
— На вітер! На вільний вітер! — Штіллер аж стрибав. — Летімо! Будьмо, як вони!
Над садом у сонячному просторі ясно мерехтіла золотава смуга. Починалася вона із квадратного отвору, що яснів у вікні даху, тяглася, рівнесенька, ніби вивірена лінійкою, над верховіттям яблунь і десь там, над полем, танула, губилася в гарячій синяві. Мухи летіли швидко. Ось уже над головою порідшала, розтанула смуга, ось уже й над садом її нема. Зате над полем далеко витяглася довга стрічка з розпливчастими, розмитими кінцями.
Була вона така мирна, така сонячно-золота, що на мить хлопцеві здалося: не було тієї страшної ночі, все добре, вім-вім запилюватимуть сади…
— Ану, зараз ми їх зупинимо. — Перестрибуючи через кілька східців, Штіллер вискочив на ганок, зайшов у будинок.
Смуга віддалялася й віддалялася. І зненацька — де й поділася ота чіткість. Лінії викривилися, і вже не стрічка, а сяюча золотава хмарка клубочилася над серпневим полем.
“Над полем… — майнула думка. — Поки що над полем… А післязавтра, двадцятого…”
Золотий прямовисний дощ ринув із хмарки. На поле… А післязавтра…
Хлопцеві стало холодно. Під палючим полудневим сонцем він зіщулився, мерзлякувато пересмикнув плечима.
Гіммельштадт…
Ніколи він не бачив цього міста. Іскристим золотавим дощиком на нього післязавтра спуститься смерть.
“Ну й що? Ну й що? — знову заметушилася послужлива думка. — Подумаєш, Гіммельштадт… Вигадав!..”
“Але ж це — Німеччина… Я — німець…” “Ну й що? Ну й що? Ти — німець, і ти — чужий. І всі, всі поміж собою чужі. Кожен умиратиме сам!”.
Кожен… сам…
Йоганн безсило сів на садову лаву, в знемозі відкинувся на спинку.
Що ж, вірно, він навіть книжку колись читав. Так вона й називалася: “Кожен… умиратиме…”
Хмарка знову знялася, витяглася в чітку смугу, полетіла назад.
Роздягнувся, ліг…
За розчиненим вікном у темряві хлюпотів дощик. Пахло мокрою травою, грибами. Спати, як і вчора, і позавчора, не хотілося зовсім. Повіки терпли, злипалися, а сну не було. Вуха досі свердлило оте дзижчання. Вищав, наростав, вібруючи, тремтячий виск…
Знову заходився гортати старі журнали. Натрапив на знайоме уже фото хазяїнового замку у Гіммельштадті, переглянув нарис “Кельн — батьківщина одеколону”, довго роздивлявся портрет Лені Ріфеншталь [5] та кадри з фільмів: праліси, м’язистих, смаглявотілих мисливців з вольовими роздвоєними підборіддями…
А це хто? Обличчя ординарне, стандартно-вольове, ніби знов із того ж таки ріфеншталівського фільму, форма люфтваффе, руки на грудях, а очі…
В очах не усмішка — регіт.
5
Акторка і режисер часів Третього рейху.