Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Ми не можемо його найняти! — напався на юнака Хорст. — Де ми візьмемо стільки грошей?
— Але й зволікати ми теж не можемо, — заперечив той. — Купувати баржі ми не збираємось, та й керувати ними ніхто з нас не вміє, але команді ми заплатимо.
— Усе одно, дуже вже дорого, — насупився Хорст.
— А що як погодитись на дві сотні завдатку, — аж засяяв Роран, — а після прибуття до Тейрма вкрасти баржі й нейтралізувати Кловіса з його командою? Так нам не доведеться платити ще чотириста монет, а за час подорожі ми вже якось навчимося давати раду з кораблем.
— Ні, мені не подобається
— Мені теж не дуже подобається. Але спробуй, вигадай щось інше, — озвався юнак.
— Гаразд-гаразд, тільки як нам непомітно провести людей на баржі?
— Нехай зберуться десь за містом, — знизав плечима Роран.
— Гаразд, — зітхнув Хорст. — Кличте вже того Кловіса, бо час підписувати угоду.
Того вечора втікачі зібралися біля вогнища, аби поділитися враженнями від своїх відвідин Нарди. Дивлячись на полум'я, Роран мовчки слухав Гертруду й трьох братів, що розповідали селянам про свої пригоди в місті. Звістка про те, що Рорана розшукують, викликала неабияке занепокоєння серед слухачів.
Коли Дармен завершив свою оповідь, Хорст став на його місце й коротко пояснив, що під цю пору в місті дуже мало кораблів, а також розповів про те, що на них чекає подорож на баржах. Та щойно він скінчив, звідусіль залунали обурені вигуки невдоволених селян.
— Баржі? — репетував, бризкаючи слиною, Лоринг. — Люди, які ще баржі? Ми не хочемо ніяких смердючих барж!
— Тихо! — гаркнув Делвін. — Хіба ми якась скотина, що станемо горлати серед ночі? Авжеж, Лоринг має рацію, баржі не годяться, бо вони дуже повільно рухаються. Та й надто довго ми будемо у відкритому морі, а моя Елейн вже на шостому місяці. Хіба ж вона витримає під палючим сонцем цілі тижні?
— Ми можемо закрити трюм брезентом, — пояснив Хорст. — Звісно, цього не досить, але він усе ж таки захистить нас від дощу та сонця.
— Мене хвилює інше, — вийшла вперед Бірджит. — Як щодо двохсот монет, які ми мусимо заплатити Кловісові? Частину з них уже витрачено, чи не так? А що ж далі? Грошей у нас нема, лишилося кілька голів худоби… Навіть якщо ми, немов пірати, захопимо баржі, то як житимемо в Тейрмі?
— Головне туди дістатися, — буркнув Хорст. — А як будемо в Тейрмі, тоді вже й думатимемо про майбутнє. Можливо, доведеться діяти ще більш рішуче.
— Та куди ж іще? — глузливо вигукнув Лоринг. — Хіба не буде вже з нас тієї рішучості? Хіба ми щойно не врятувалися з Хребта? Хай там як, але я не поїду тими триклятими баржами, призначеними для худоби. Ми не худоба, затям! Нам потрібен корабель із каютами й ліжками, де можна бодай спокійно спати. Чого б нам не зачекати який тиждень, може, з'являться кращі варіанти? Що в цьому поганого, скажіть на милість?
Селяни ще довго сперечались, аж доки не звівся Роран. Тоді всі змовкли.
— Або всі пливуть на баржах, або всі йдуть пішки, — сказав він, як відрізав, і подався спати.
МОЛОТ Б'Є
Місяць сяяв високо в небі, а Роран уже вийшов із намету й змінив Альбрича на варті.
— Доповідати ні про що, — пояснив стомлений юнак.
Роран поклав лук і стріли так, аби вони були напохваті, й, загорнувшись у ковдру, примостився під каменем
Несподівано його щоки торкнувся легенький подув вітру. Невже хтось скрадається там, за кущами? Юнака охопило відчуття жаху, і він ледь стримався, аби не зірватись на ноги й не втекти світ за очі. «Що зі мною?» — злякався він, не в змозі навіть дістати зброю. Аж раптом на горизонті з'явилася зловісна тінь, що наближалася, затуляючи собою небо. Це був разак, котрий сидів верхи на химерній істоті, яка вимахувала своїми велетенськими крилами.
Приземляючись, істота протяжно й пронизливо закричала на весь ліс, витягнувши дзьоба в бік табору. Кров у жилах застигла від цього крику, сонні птахи вибухнули жалісним хором нічних голосів, а вціліла худоба селян неспокійно заревіла.
— Це знову разак, — кинувся Роран до найближчих вартових. — Скажіть усім, щоб сиділи тихо.
Тієї ж миті з намету вискочив Фіск, горлаючи й вимахуючи списом. Юнак ледь зупинив його й переповів жахливу новину.
— То що мені робити? — прошепотів той.
— Допоможи заспокоїти худобу, — наказав Роран.
Вони разом попрямували до схованки, де селяни тримали своїх тварин. Налякані фермери вже прокинулися й почали втихомирювати худобу. Роран подумки похвалив себе за те, що наказав їм зупинитися, розсипавшись по пасовиську, а не триматися купи. Наступної хвилини він зиркнув у небо і з жахом помітив, що тінь рухається до їхнього сховку. «Якщо ця потвора ще раз закричить, ми приречені!» — подумав юнак, штовхаючи в кущі оскаженілого від страху віслюка. Утім, було вже надто пізно — крики наполоханих тварин привернули увагу разака, що почав знижуватись. «Ось і настав час глянути, чи впораємося ми з цим страшидлом», — промайнуло в Рорановій голові.
Але щойно юнак напнув тятиву, його увагу відволік неймовірний галас, який долинав із лісу. На галявину вискочили нажахані олені, не звертаючи жодної уваги на селян. Вони стрибали повз Рорана, місячи глину гострими копитами та віддзеркалюючи місячне сяйво білками зляканих очей. Тварини були так близько, що він чув їхнє захрипле дихання. Мабуть, саме це й урятувало втікачів, бо дезорієнтована крилата істота, відчайдушно кигикнувши, повернула на південь і полетіла вбік Хребта, розчинившись у нічному небі.
Роран із друзями не наважувалися зрушити з місця, гадаючи, що в раптовому зникненні разака ховається якась хитрість і що в такий спосіб їх хочуть виманити на відкриту місцевість. Минула майже година напруженого чекання, аж доки останні крики ворожої істоти не стихли й принишклі селяни полегшено не зітхнули.
«Отже, нам просто пощастило, — думав Роран на другий день. — Але не варто сподіватися, що наступного разу ми знову врятуємось. Тому нам слід рухатися вперед». Після нічної появи разака всі якось враз згодились на мандрівку баржею. Селяни поривалися їхати якомога швидше, питаючись в юнака, чи не можна було б вирушити вже сьогодні.