Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Ні, — закопилила губу Сапфіра. — Це тому, що я йому не подобаюсь.
— Сапфі-і-ро! — з докором глянув юнак. — Негарних драконів не існує, а ти взагалі найкращий.
— І найдурніший, — буркнув той і задер крило, аби юнак оглянув рану.
Наблизившись, Ерагон подумки зрадів з того, що добре вчив анатомію з Оромисом. Удар, завданий чи то іклом, чи то пазуром, розірвав дракону м'яз, але не зачепив кістку.
Закляття, яким скористався Ерагон, було довгим та складним, і навіть він сам до пуття не розумів усіх його складників. Він запам'ятав його з прадавньої книги, де майже нічого не пояснювалось,
— Чешеться, — скривився дракон, коли все скінчилося.
— Це нічого, — кивнув Ерагон, відійшовши, й відчув смертельну втому. — Але боюсь, що тобі доведеться знімати мене з цієї скелі. Я надто виснажений.
— Пробач, Ерагоне, — потяглася до нього Сапфіра. — Я не дуже добре поводилась відтоді, як ми прибули до Елесмери. Я не зважала на твої поради, адже ти попереджав мене щодо Глаедра, пам'ятаєш? Проте я була надто горда й виявилась поганим напарником, знехтувавши своїми обов'язками й зганьбивши тебе як вершника…
— Та ні ж бо, ні, Сапфіро! — заперечив юнак. — Не переймайся, будь ласка. Нічим ти не знехтувала, бо всі твої помилки можна пояснити. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить!
— Це не може виправдати мого ставлення до тебе.
Ерагон намагався глянути драконові в очі, але той уникав його погляду, аж доки юнак не поклав йому руку на шию й не сказав:
— Сапфіро, члени однієї родини завжди вибачають одне одному, навіть якщо не розуміють природи своїх учинків. Ти належиш до моєї родини, так само, як і Роран, і на це нема ради! Чуєш, мене?
— А як мені тепер бути з Глаедром? — ніяковіючи, спитала Сапфіра. — Він був такий розлючений… Усе довкола аж двигтіло від його гніву…
— Принаймні ти змогла дати йому відкоша, — посміхнувся Ерагон.
— Ні, все було якраз навпаки!
— Тоді, — здивовано звів брови юнак, — тоді тобі варто вибачитись.
— Ще чого! — пхикнув дракон.
— Так-так, саме вибачитись! А також запевнити, що це більше ніколи не повториться.
— Гаразд, — ледь чутно відповів той.
— Повір, — усміхнувся Ерагон, — після цього ти почуватимешся значно краще, я знаю з власного досвіду.
— Нам час рушати, — урвала розмову Сапфіра, визираючи з печери. — Незабаром почне сутеніти.
Зціпивши зуби, юнак виліз на спину дракона.
— А взагалі, дякую, що прийшов, — озвався той, розправляючи крила. — Я знаю, що ти ризикував пошкодити спину.
— То ми знову разом? — відгукнувся Ерагон.
— Так, разом.
ДАР ДРАКОНА
Кілька днів перед святом Агаеті Блодхрен були найкращими й водночас найгіршими за весь час перебування Ерагона в Елесмері. Хвора спина непокоїла його дедалі частіше, виснажуючи та позбавляючи спокою. Він повсякчас боявся нових і нових нападів хвороби. З іншого боку, юнак із драконом іще ніколи не були такими близькими, живучи немовби одним розумом й одними почуттями. Інколи до них навідувалась Арія, але й вона не могла порушити цієї ідилії, постійно приходячи не сама, а в супроводі Орика або Мода, кота-перевертня.
Під
Юнак користався кожною нагодою, аби поговорити з ельфійкою. Він розповідав їй про своє дитинство в Паланкарській долині, про Рорана, Герроу, тітку Маріан та решту знайомих. Розповідав про те, як любить гори, що оточують Карвахол, і про нічне зимове небо над селищем. Він також розповів про те, як одного разу в казан упала лисиця і її довелося виловлювали сітями, і про те, як радісно засівати поле навесні, поратися на городі й дбати про майбутній урожай.
Арія так само ділилася спогадами зі свого життя. Ерагон дізнався про її дитинство, друзів і родину, а також про перебування у варденів: мирні угоди, різні суперечки, військові сутички. Між нею та Сапфірою запанував мир, який зігрівав Ерагонове серце, хоча це відчуття було хитким і непевним, адже невдовзі, після святкування Агаеті Блодхрен, Арія мала поїхати. Отож, кожна хвилина, проведена разом, була для юнака на вагу золота.
Місто вирувало, ельфи готувалися до свого свята. Ерагон ще ніколи не бачив їх такими схвильованими й заклопотаними. Вони прикрашали ліс кольоровими прапорцями та ліхтариками, особливо дбаючи про дерево Меноа. Навіть звичайні рослини набули святкового вигляду. Дуже часто ельфи співали аж до пізньої ночі.
Кожного дня до Елесмери з інших міст, розкиданих по лісах, прибували сотні ельфів, бо ніхто не хотів проґавити сторічний ювілей укладання угоди з драконами. Утім, Ерагонові здавалося, що багато хто з них просто хотів подивитись на Сапфіру. «Здається, я цілий день тільки те й роблю, що вітаюся з гостями», — знеможено думав юнак. А дехто з них був присутній в Елесмері дуже й дуже умовно, проектуючи свій образ за допомогою чарівних дзеркал.
Рівно за тиждень до Агаеті Блодхрен, коли Ерагон і Сапфіра збиралися повертатись від Оромиса до своєї оселі, учитель на мить зупинив їх:
— Ви маєте подумати над тим, із чим збираєтесь виступити на святкуванні ювілею Кривавої Клятви. Раджу уникати використання магії, бо ніхто цього не поцінує. Важить насамперед те, що ви можете зробити самотужки. І згідно з нашим звичаєм ви маєте виступити окремо.
— Є якісь ідеї? — спитав Ерагон у дракона, коли вони летіли додому.
— Можливо, — відказав дракон. — Але якщо ти не проти, то я спершу перевірю, чи це працює, а потім уже покажу.
Подумки юнак відчув образ того, що Сапфіра замислила: це було якесь каміння, що стирчало із землі.
— Ну хоча б натякни, що це має бути, — посміхнувся він.
— Вогонь. Багато вогню.
Коли вони повернулись, Ерагон почав обмірковувати свій план. Найкраще він тямив на сільському господарстві, але яка йому з того користь? Магією ельфів годі вразити, бо вони самі знаються на ній краще за нього.
— Але ж у тебе є те, чого немає в інших, — нагадала Сапфіра.
— Невже? — скривився юнак. — І що ж це таке?
— Твоя особистість, юначе. Твоя історія, життєві випадки. Скористайся цим, і ти всіх вразиш. Згадай про найдорожче, і тоді ти переможеш, розчуливши серця глядачів.