Ерагон. Найстарший
Шрифт:
Схопивши меча, ельф вийшов надвір. Ерагон приєднався до нього й побачив у небі дракона. Він повертався з півночі, де вправлявся біля Каменя-що-розбиває-яйця. Здавалось, ніщо не віщувало біди, бо ельфи не могли пропустити ургалів до Ду Вельденвардена.
Утім, коли дракон приземлився, учень і вчитель побачили на лапі Глаедра глибоку рану. Оромис кинуся був йому на допомогу, але дракон лише грізно загарчав і пошкандибав у хащі. Стривожений ельф чекав неподалік, аж доки дракон не дозволив йому наблизитись і оглянути пошкоджену лапу. З долоні
— Як він? — спитався Ерагон, коли ельф закінчив.
— Жахлива рана, — озвався той. — Утім, для нього це лише подряпина. Та само, як і для того, хто це зробив.
— А як же Сапфіра? Я ніяк не можу з нею зв'язатися!
— Ти мусиш піти по неї, — сказав ельф. — Вона серйозно поранена. Глаедр майже нічого не розповів, але я про дещо здогадуюсь, тож поквапся.
— Як же мені туди дістатись? — у розпачі роззирнувся юнак. — Якщо бігти, то вийде надто довго, а дороги туди нема…
— Заспокойся, — зупинив його Оромис. — Як звати твого коня?
— Фолквір! — умить згадав Ерагон.
— Тоді гукни його за допомогою магії. Просто назви ім'я й назви причину.
Зосередившись, юнак зробив так, як йому порадили, вклавши в тривожне благання всі свої сили.
— Добре покликав, — похвалив учитель.
За кілька хвилин Фолквір вистрибнув з лісу, немов срібний дух, струснувши гривою й голосно та збуджено форкаючи.
— Я спробую повернутися якнайшвидше, — запевнив юнак, залазячи на ельфійського коня.
— Роби, як знаєш, — озвався Оромис.
Ерагон торкнувся п'ятами боків свого скакуна й гукнув:
— Уперед, Фолквіре! Уперед!
Кінь став дибки й кинувся в хащі Ду Вельденвардена, обираючи найкоротший шлях. Ерагон подумки спрямовував його у вірному напрямку.
Оскільки прямої дороги не існувало, то звичайний кінь, на зразок Сніговія, здолав би цю відстань за три години, не менше. Фолквір натомість дістався Каменя-що-розбиває-яйця за годину.
— Стій! — наказав Ерагон, коли вони під'їхали до величезного базальтового моноліту, який велично височів над лісом. Зістрибнувши на землю, юнак зиркнув на верхівку брили: Сапфіра була там.
Юнак обійшов довкола брили, розмірковуючи, як же дістатися вершини, але та виявилась неприступна. Не було жодних тріщин, по яких би можна було видертись нагору.
— Залишайся тут, — сказав він Фолквіру, що з розумінням глянув на хазяїна. — Можеш попастися, але будь неподалік.
Кінь заіржав і тицьнувся мордою в Ерагонову руку.
— Гаразд-гаразд, ти молодець. Ти непогано попрацював, — неуважно мовив юнак, придивляючись до скелі, й раптом подумки собі наказав: «Нагору!»
Якби не звичка літати із Сапфірою, то ця витівка могла б закінчитись трагічно. Земля різко зникла з-під ніг, гілля дерев почало зусібіч бити юнака, але йому все-таки вдалося втримати рівновагу. Здійнявшись до верхівки гори, він послабив дію магії й спустився на каміння.
Верхівка була вкрита великими гірськими уламками, порослими дикими
Ерагон побрів уперед, обережно ступаючи, аби не підвернути ногу чи кудись не впасти. Якби він оступився, то полетів би шкереберть у провалля. Кілька разів довелось перелазити через гребені, а часом навіть користуватися магією, аби дістатися потрібного місця повітрям.
Сліди драконів були скрізь. Подряпини на базальті, розтрощене каміння, залишки панцирної луски й навіть яєчна шкаралуща — усе це свідчило про те, що ще зовсім недавно дивовижні створіння перебували тут.
У найдальшій печері Ерагон нарешті побачив свого дракона. Той лежав, відвернувшись від входу й тремтів усім тілом. Скорше за все, бійка відбулася саме тут.
— Сапфіро! — гукнув юнак, бо свідомість дракона ще й досі була заблокована.
Той різко повернув голову й уважно глянув на нього, наче на чужинця. Потім зітхнув, відвернувся й підняв крило, під яким зяяла глибока рана. Серце Ерагона стислося від жалю. Він знав, що Сапфіра не підпустить його до себе, тому терпляче чекав, мерзнучи на холодному камінні.
— Усе вийшло так по-дурному, — нарешті озвалась Сапфіра.
— Це може статися з кожним, — відказав юнак.
— Але від цього не легше.
— Авжеж, не легше.
— Раніше я завжди розуміла, що робити, — зітхнула Сапфіра. — Коли помер Герроу, треба було переслідувати разаків. Коли загинув Бром, ми мусили йти до Джиліда, а потім до варденів. Після смерті Аджихада ти мав заприсягнутись на вірність Насуаді. Тобто ми знали, куди тягнеться наш життєвий шлях. Але не тепер. Тепер я не знаю, як відповісти на це питання.
— На яке, Сапфіро?
— Знаєш, чому це місце називають Камінь-що-розбиває-яйця? — ухилився від відповіді дракон.
— Ні, — похитав головою юнак.
— Бо під час нашої війни ельфи вистежили тут драконів, знищили їх і розбили всі яйця. І все це завдяки магії. Відтоді на цій горі не жив жоден дракон.
Ерагон мовчав, відчуваючи, що справа зовсім не в цій, старій, наче світ, історії.
— Чого мовчиш, скажи що-небудь! — озвалася Сапфіра.
— Ти дозволиш полікувати свою рану?
— Дай мені спокій! — визвірилась вона.
— Ну що ж, тоді я сидітиму тут, доки не обернуся на камінь.
Дракон засопів, покублився у своєму лігві й, зітхнувши, мовив:
— Мені соромно про це казати. Коли я вперше побачила живого дракона, моїй радості не було меж. Але Глаедр не розділив моїх почуттів, хоча з'явилась можливість продовжити наш рід. Ми не стали парою, бо він того не схотів.
— Мабуть, через те, — обережно мовив Ерагон, — що в тебе інше покликання. Не годиться, щоб учитель був тобі парою.