Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
ДУША ЛЮДИНИ.
Уявимо собі наше душевне життя в стані напівдрімоти. Уявимо собі, що після стомлюючих і неспокійних занять дня ми в сутінках прилягли на диван і, ні про що не думаючи й не піклуючись, не керуючи доцільно ходом нашої свідомості, безвольно віддалися тій невідомій і близько знайомій нам, завжди присутній у нас стихії, яку ми називаємо нашим душевним життям. Тоді, на тлі загального душевного стану, невизначеним і нерозрізнимим образом, що складається з відчуттів нашого тіла - відчуттів подиху, кровообігу, травлення, положення нашого тіла і його дотику до дивану, почуття втоми та ін.
– в нас починається особливе життя; ми втрачаємо розходження між нашим "я" і зовнішнім світом; для нас немає ні того, ні іншого, немає й свідомості визначеного простору й часу, в яких ми звичайно розміщуємо і наше життя, і предмети зовнішнього світу. Немає розходження між "існуючим" і "уявлюваним", "теперішнім" і "минулим й майбутнім". Все тече, виникає й зникає, тому що ми не усвідомлюємо ніякої сталості й ні на чому не можемо зупинитися, і разом з тим нічого не відбувається, тому що ми не помічаємо ні виникнення, ні знищення. Невловиме у своїй примхливості й мінливості різноманіття душевних рухів, образів, настроїв, думок без зупинки протікає в нас, як краплі води в течії ріки, і разом з тим злите в одне нерозривне, неминуще безформне ціле.
Або уявимо себе в стані, у відомому смислі зовсім протилежному описаному, але має з ним, незважаючи на всю протилежність, деяку загальну подібність. Уявимо себе в стані найсильнішого збудження - однаково, у чому б воно не полягало - у захваті чи любові, або в припадку лютого гніву, чи у світлому молитовному екстазі, або в кошмарі непереможного, безвихідного розпачу. Це стан збудження у всіх його різноманітних формах має те загальне з описаним вище станом дрімотного розслаблення, що й у ньому ми втрачаємо деякі типові риси нашої звичайної "нормальної" свідомості: уявлення про простір і час, про зовнішній світ/наше "я" і розходження між ними. Але якщо в першому випадку ці уявлення як би затоплені мирним розлиттям тихих вод нашого душевного життя, то тут вони зникли в бурхливому вирі лютого, що нестримно несеться потоці. Результат, у відомому сенсі, все-таки той самий: все тверде, міцне, що звичайно стискує наше душевне
Тепер, може бути, ясно, чому для визначення області душевного життя ми обрали такі рідкі "ненормальні" стани свідомості: у цих ненормальних станах, коли душевне життя виходить зі своїх звичайних берегів і заливає все поле нашої свідомості, воно ясніше має бути нам у своїй власній сутності, чим там, де воно важко визначним чином обмежене з усіх боків чимсь іншим, чим воно саме, і протікає на ґрунті цього іншого. Раз уловивши в цьому незвичайному, гіпертрофованому стані внутрішнє зміст цієї своєрідної стихії, ми потім уже легко помічаємо її присутність і там, де вона стиснута й відсунута на задній план іншими, більш оформленими й знайомими нам елементами буття. Тому що неважко помітити, що й там, де ми зовсім не занурені в наше душевне життя, а зайняті набагато більш розумними й тверезими речами, воно продовжує бути присутнім. Ми маримо постійно й наяву, і не тільки коли ми покірно й безвольно віддаємося мріям, але й коли женемо їх від себе або зовсім не помічаємо; і точно так само бурхливі, хвилюючі сили нашого душевного життя часто грізно плещуться у своїх берегів і тоді, коли їхнє ремство ще не перейшло у відкритий заколот або коли цей заколот, ледь розпочавшись, придушується нами. Нехай наша увага цілком і завзято зосереджена на якому-небудь предметі - чи буде те що-небудь конкретне майбутньому нашому погляду або теоретичне питання, що ми хочемо вирішити, або практична справа, виконання якої ми обмірковуємо. Але як би не була напружена наша увага, вона не може бути постійною: вона ритмічно підсилюється й послабляється й має також час від часу більш-менш тривалі перерви. Ці ослаблення й перерви суть моменти, коли нас заливають хвилі знайомого нам душевного життя, коли, замість визначеного предметного світу, на сцену знову виступає хаос коливних, неоформлених, змінних образів і настроїв; але й поза цими проміжками цей хаос, стиснутий і затриманий у своєму розвитку, безперервно продовжує напирати на нашу свідомість і є незмінний мовчазний її супутник. На передньому плані свідомості, в центрі цього плану, постає предмет нашої уваги, але периферія переднього плану й весь задній план зайняті грою душевного життя.
Так, вже у складі нашого зорового поля тільки центральна частина є явно розрізнені предмети,– вся периферія належить області непізнаного, де образи, які повинні були б бути образами предметів,перебувають у зародковому стані й, зливаючись із безформним цілим душевного життя, ведуть у ньому своє фантастичне життя. Ці образи, як і дійсно пізнані нами предмети, оточені роєм спогадів, мрій, настроїв і почуттів; до свідомого руху наших сприйняттів і думок доводиться постійно пробивати собі дорогу через цей його рій, що обліплює, що увесь час намагається затримати його або збити зі шляху. Те, що ми називаємо неуважністю,і є ця підпорядкованість свідомості стихії душевного життя. Неуважний не тільки вітрогон, увага якого ні на чому не може зупинитися й з одного предмета негайно ж перескакує на інший, так що світлі крапки предметного знання в ньому ледве просвічують крізь туман безформної фантастики; неуважні й мислитель або стурбована чим-небудь людина, що занадто зосереджена на одному, щоб усвідомлювати інше. Але й той, кого ми протиставляємо "неуважним людям", – людина, що швидко орієнтується в усіх, положеннях, що осмислено реагує на всі враження, – зовсім не живе в стані повної й всеосяжної чуйності; її увага лише настільки гнучка, що, як зіркий страж, уміє вчасно втихомирити або розігнати примхливу стихію "неуважності" там, де йому це потрібно. Але й це зображення влади душевної стихії над розумною свідомістю ще не повне. Ми протиставили безвладну гру переживань стримуванням, на які спрямована увага .Однак сама ця сила уваги, що відкриває нам предметний світ і тим обмежуючу сферу душевного життя, належить до цього ж життя.Сама спрямованістьна речі – у сприйнятті або в думці, у бажанні або в почутті – переживається в більшості випадків нами не як чітко сприйнята, у собі самій суща, зовнішня душевного життя інстанція, а як неоформлена, злита з усім іншим, хоча й протиборча йому, складова частина нашого душевного життя. Так звана мимовільна увага, коли сама увага є продукт і вираження стихійних сил нашої істотності, є, звичайно, переважаюча форма уваги не тільки у дитини, але й у дорослого. Увага тут обумовлена "інтересом", а інтерес є лише мимовільна реакція сил нашого душевного життя на враження середовища. Таким чином, оскільки увага, що направляє нашу свідомість на предметний світ, є сила, що стримує стихію душевного життя, ця стихія, принаймні у звичайних, переважних умовах, стримується й приборкується силою, що належить їй же самій.
Інтерес, керуючий нашою увагою, є лише один з видів тих душевних переживань, з яких складається наше вольове життя. Але чи часто ми усвідомлюємо ці переживання? У величезній більшості випадків вони виникають у нас – як би це парадоксально не звучало для осіб, недосвідчених у тонких психологічних розрізненнях – мимо нашої волі; в особі їх нами рухають хвилі темної, не слухняної нам стихії нашого душевного життя. Згадаємо, насамперед, безліч сумних випадків, коли, по слову древнього поета, ми знали й схвалювали краще, але наслідували гіршому. Згадаємо ще більше число випадків, коли ми робимо що-небудь, взагалі не міркуючи, просто тому, що "так хочеться", тобто тому, що так рухалася непідвласна нам душевна стихія. У певний час нам "хочеться" поїсти, покурити, побалакати, здрімнути, – і в цих сліпих, непояснених "хочеться", здійснюваних, оскільки їм не перешкоджають зовнішні умови, проходить добра половина нашого життя, а в дитини або примхливої жінки, мабуть, і все життя. Поряд із цими безневинними, повсякденними "хочеться", що не виводять нас із меж розміряного, пересічного життя, кожний із нас знає принаймні окремі випадки свого життя, коли стихія душевного життя виявляє зовсім іншу силу і значущість, й починає діяти в нас як грізна й непоборна сила. Що таке пристрасть,як не прояв цієї могутньої душевної стихії в нас? Мирна, розважлива людина, здавалося, що назавжди визначила шляхи й форми свого життя, неухильно й спокійно йде до свідомо вибраної мети, зненацька для самої себе виявляється здатною на злочин, на шаленість, що перекидає все її життя, на відкрите або приховане самогубство. Але точно так дрібне, егоїстичне, розсудочно - корисливе єство під впливом раптової пристрасті, начебто щирої любові або патріотичного почуття, зненацька виявляється здатним на геройські подвиги безкорисливості й самовідданості. І чи не на наших очах відбулося, під впливом виняткових умов, що сколихнули національні страсті, несподіване, ніким не передбачене перетворення мільйонів мирних "культурних" обивателів Європи й у дикунів, і в героїв? Під тонкою шаром затверділих форм розумового "культурного" життя жевріє часто непомітний, але невпинно діючий жар великих страстей - темних і світлих, котрий і в житті особистості, і в житті цілих народів при сприятливих умовах щомиттєвості може перейти у всепожираюче полум'я. І загальновідомий життєвий досвід говорить, що для того, щоб людина взагалі могла вести спокійне, розумне життя, звичайно корисно, щоб у молодості - у період розквіту сили - вона "перебісилася", тобто щоб у належний час були відкриті клапана для вільного виходу заколотних сил душевного життя й тим усунутий надлишок їхнього тиску на стримуючі прошарки свідомості.
Звичайно, нормальній дорослій людині властиво, так би мовити, "володіти собою"; у більшості випадків, принаймні, коли мимовільні прагнення її душевної стихії не досягли непереможної сили страсті, вона здатна затримувати й не здійснювати їх; але як часто ці затримки настільки ж мимовільні, непояснені, іноді навіть просто "дурні", як і стримувані прагнення! Соромлива людина, перебуваючи в гостях, хоче взяти яке-небудь частування й "не наважується", хоча цілком упевнена у гостинності й люб'язності хазяїв, відмінно знає, що частування подане саме, щоб бути запропонованим гостям, і не бачить ніяких розумних перешкод для свого бажання; або їй хочеться вже піти додому й, може бути, вона добре знає, що давно вже настав час іти, і все-таки вона "не наважується" встати і піти. Або ми гніваємося на приятеля, і хоча спалах невдоволення вже обтяжує нас, нам хочеться помиритися, і ми усвідомлюємо, що гніватися було не варто, щось в нас заважає нам здійснити наше власне бажання відновити дружні відносини. Затримки прагнень у цих випадках так само сліпі й непідвласні розумній волі, як і всі інші явища душевного життя; тут відбувається лише внутрішня боротьба в складі душевного життя – боротьба, що сама цілком належить до цього ж життя й має всі характерні його риси. Звичайно, є й випадки, коли ми усвідомлюємо наші дії й стримування, коли ми можемо пояснити, чому ми чинимо так, а не інакше, стримуючи при цьому безліч виникаючих в нас сильних поривів. Тут, здавалося б, душевне життя вже підвладне нам, приборкане розумною волею. На жаль, у переважній більшості випадків – якщо тільки ми будемо цілком уважні й сумлінні до себе – ми повинні будемо визнати, що це – самообман. Насамперед, дуже часто "розумне пояснення" або взагалі вперше приходить лише заднім числом, є тільки придумане – для інших або для нас самих – виправдання нашої поведінки або ж, принаймні, в сам момент дії або затримки було присутнє лише як неясний спогад про колись ухвалене рішення або як звичка, що утворилася після довгої вправи, але, у всякому разі, не було присутнє в нас актуально, саме в якості ясної, свідомої думки, у момент самої дії. У більшості випадків наші так звані "розумні дії" відбуваються в нас чисто механічно: настільки ж мимоволі, як і дії "нерозумні"; і все завдання виховання в тім і полягає, щоб прищепити собі такі розумні "звички". Як би не були такі дії цінні з інших точок зору, – з погляду того, що в нас відбувається, ми не можемо помітити принципового розходження між ними й "мимовільними діями", тому що навіть будучи дійсно "розумними", вони не переживаються,тобто не здійснюються нами як розумні.Як ми не можемо приписати нашій розумній волі, наприклад, те, що організм наш привчився затримувати деякі природні свої відправлення в силу укоріненого інстинкту "пристойності" – адже й тварин можна привчити до того ж! – так ми не можемо, не впадаючи в помилкову зарозумілість, вважати "розумно здійсненими діями", наприклад, те, що ми привчилися продовжувати займатися, переборюючи приступи втоми або ліні, або стримувати припадки гніву, або втримуватися від нездорової їжі, або замовчувати про те, про що не слід говорити, – принаймні, у тих випадках, коли фактично все це здійснюється нами зовсім мимоволі, "інстинктивно".
Нарешті, навіть дійсно цінні й саме найвищі дії людського життя - безкорисливе служіння батьківщині, людству, науці, мистецтву, Богу - чи часто здійснюються "розумною свідомістю", у формі обміркованих і пізнаних рішень? Чи не є вони тривалими й плідними лише тоді, коли в них принаймні є спільником і сліпа стихія страсті, коли невідома, але й непереборна для нас внутрішня сила як би мимо волі жене нас до мети зовсім незалежно від нашого свідомого ставлення до цієї мети? Настрій Пастера, про який переказують, що він прагнув у лабораторію, як закоханий - на побачення, і, лягаючи спати, з подихом рахував години розлуки з нею до ранку, є тут типовим. Правда, у цих випадках сліпа стихія страсті є лише важіль або провідник більш глибоких сил духу, але й тут цим провідником служить саме вона.
Ми бачимо, таким чином, що головним, переважним змістом і основною пануючою силою нашого життя у величезній більшості її проявів, навіть там, де ми говоримо про свідоме життя, залишається те сліпе, ірраціональне, хаотичне "душевне життя", що у чистому вигляді ми намагалися раніше вловити в його більш рідших проявах.
Тут ми повинні зупинитися, щоб підбити попередній підсумок. Ми не хочемо ще давати ніякого логічного визначення душевному життю або загальної характеристики її області, що виходить за межі сказаного. Ми хочемо лише використати сказане, щоб за допомогою наведених вказівок звернути увагу на область душевного життя як цілісної реальності, як особливого світу.Можливо, сказаного досить, щоб можна було, говорячи словами Платона, обернутисяй дійсно побачитицей світ, або щоб можна було зайняти відносно цієї реальності позицію живого знання.
Зазвичай людська свідомість, як це й природно, занадто зайнята чуттєво-предметним світом навколишнього середовища, щоб помічати світ душевного життя як такого. Людина справи й практичного життя - а в більш широкому сенсі сюди підпадає й людина позитивного наукового знання - по більшій частині зважає на душевне життя - своє й тим більше чуже - приблизно так, як вершник або кучер зважають на настрій свого коня. Душевне життя є тут щось зовні незначне й непомітне в складі предметного світу, щось на шталт непотрібного придатка до нього, на який, однак (на жаль!) доводиться звертати увагу як на часту перешкоду й тертя у звичайному, розміряному ході механізму життя. Людина справи повинна зважати на такі "маленькі недоліки механізму", як несподівана туга й сльози дружини, що скаржиться на неуважність до неї й дорікає у відсутності любові, хоча чоловік, здавалося б, нічим не провинився перед нею, дурні витівки юнака-сина, що піддався якому-небудь небезпечному захопленню, прояву розбещеності й неслухняності в дитячій, несподівана несумлінність або брутальність прислуги або підлеглих, самодурство людини, від якого сам залежиш, дивні, непередбачені ускладнення в відносинах із товаришами й друзями й т.п.; і - що гірше всього - до всього цього часто приєднується те, що й в самій собі така людина справи часто помічає небезпечні й неприємні прояви тієї ж сили тертя: то вона - ні з того, ні з цього - розсвариться із дружиною або із другом, то її раптом потягне "напитися" і їй потім соромно пригадати, як вона поводилась в цьому стані, то раптом спалахне нове захоплення жінкою, небезпечне й таке що приносить одні лише страждання, але болісно сильне, то, нарешті, без усяких розумних підстав їй раптом огидне все її життя й вона в неробстві годинами тужить про подорож або взагалі про втечу від цього осоружного життя. Всюди - у собі та в інших - душевне життя для реалістично налаштованої людини є лише деяка службова сила, мов би вкладена в апарат зовнішнього життя й при нормальному своєму функціонуванні не помітна; а коли вона звертає на себе увага - саме при деякому розладі цього налагодженого апарата - її своєрідні прояви здаються чимсь ненормальним і винятковим. І лише в порівняно виняткових випадках, коли нормальний плин життя вже зовсім порушено - у випадку, коли захоплення зовсім заволоділо душею, або у випадках втрати або зради близької людини й т.п.
– у людини раптом відкриваються очі й вона зі здивуванням зауважує, що те, що здавалося їй якимсь дріб'язком, якимсь придатком до життя, є, власне, саме головне, основне й глибоке, на чому тримається й чим рухається все життя. Такі події й перевороти, виявляючи людині внутрішню сторону життя, часто ведуть до її духовного переродження, до зміни всіх поглядів і оцінок, до відродження затихлого або лише механічно діяльного релігійного почуття й т.п. Точно так і при наближенні смерті, коли нам безпосередньо загрожує загибель нашого "я" або принаймні невідомий переворот у її долях, часто - та й то не завжди - вперше розкриваються очі на цей настільки близький і важливий нам, але раніше не помітний великий внутрішній світ, на цей всесвіт, у порівнянні з якою весь неосяжний чуттєво-предметний світ здається тоді незначним і примарним.
Щось цілком аналогічне цьому можливому діючому, практичномувідношенню до душевногожиття ми маємо й у науково-філософському, теоретичномувідношенні до нього. Насамперед, для природничодослідника у вузькому сенсі слова, чий розумовий погляд спрямований на фізичний світ, душевне життя є лише якесь дрібне, непотрібне, примарне прибавка до цього світу. Він або взагалі заперечує об'єктивне буття душевного життя (тому що під об'єктивним буттям він розуміє лише матеріальний предметний світ) і вважає явища цієї області чимось "тільки суб'єктивним", "примарним" (причому залишається незрозумілим – але про цьому й не ставиться питання – кому ж,власне, "здається" ця ілюзія або звідки вона взагалі береться) або ж, оскільки вже усвідомилося, що явища душевного життя суть все-таки реальні факти,хоча й не вміщуються в матеріально-предметний світ і заважають його стрункості, – він вважає ці явища побічними, похідними супутниками матеріальних явищ, цілком визначених механізмом останніх. Матеріалізм і навіть позитивізм, що знає тільки одиничні душевні процеси в зовнішній закономірності їхніх виявлень у предметному світі, психологічно пояснюваий лише цим непомічанням світу внутрішнього душевного життя. Здавалося б, на іншій точці зору повинен стояти психолог, завдання якого є вивчення саме цього внутрішнього світу. Однак відносно пануючої позиції психології це припущення не виправдується. Не говорячи вже про так званих психофізику й психофізіологію й зосереджуючись винятково на емпіричній психології, легко помітити, що основою, як би кістяком системи понять, у яку вкладаються її спостереження, є картина зовнішньо-предметного, тобто матеріального, світу. Говорячи про душевні явища людини, вона під "людиною"мислить насамперед конкретний просторовий образ, тобто людське тіло, у складі тілесного навколишнього середовища. І душевне життя представляється якимсь маленьким світом, заточеним десь всередині цього тіла. Декарт поміщав його в шишкоподібну залозу мозку, тепер прийнято його місцеперебування знаходити в більш широких сферах головного, а може бути й спинного мозку. І якщо душевне життя, таким чином, зле чи добре, просторово локалізоване, то воно тим більше локалізоване в часі. Явища душевного життя мисляться, як об'єктивні процеси,тобто як хронологічно визначима зміна реальних подій, і головне завдання психології є вивчення закономірності цієї зміни. Можна визначити їхню тривалість, їхній зв'язок з матеріальними процесами, порядок їх зміни й т.п. Це значить: їх можна присвячувати до визначених процесів тілесного світу (наприклад, до руху годинникової стрілки або до астрономічних процесів). Вся сукупна область цих процесів – психічне життя людства – є взагалі лише малий відрізок і похідна цілісної біологічної, а тим самим і космічної еволюції. Ми бачимо: як багато чого емпірична психологія не досягала б в описі складу й своєрідності душевного життя, весь підхід її до цієї області спирається на звичайну картину світу, що називають наївним реалізмомі яка – як це корисно відзначити в цьому зв'язку – є звичайно разом з тим наївний матеріалізм.У порівнянні із цією наївністю позаздриш і самим безпомічним сумнівам і ускладненням так званої теорії пізнання! Помітна при цьому та безневинна безтурботність, з якої психологи сполучать цю свою позицію з філософською освітою. Як сумісна ця картина світу, у якій душевні явища виступають як супутники або одиничні прояви в рамках матеріально-предметного буття, хоча б з тим загальновідомим фактом, що все це буття, з іншого боку, у якості "моїх уявлень" є змістом моєї свідомості? Це питання або взагалі не ставиться, або ж відхиляється зручним відомчим посиланням на необхідний поділ наукової праці (так начальник одного відомства байдуже терпить найбільші, перешкоджаючі його діяльності непорядки, як тільки відповідальність за них може бути покладена на інше, не підлегле йому відомство); або ж - що, мабуть, ще гірше - єдиним духом сповідаються дві прямо протилежні загальфілософські точки зору - одна для гносеології, інша для психології. Плутанина понять така велика, що знадобилася особлива проникливість ряду дослідників (Бергсона й деяких німецьких гносіологів), щоб усвідомити, здавалося б, очевидну з першого погляду несумісність цього розуміння душевного життя як маленької сфери явищ, присвячених певному місцю тілесного світу й підлеглої йому, - як з ідеалізмом, так і з реалізмом.