Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
Нетотожність, що постала у свідомості між Я і субстанцією, яка є його об’єктом, - це відмінність між ними, негативністьузагалі. її можна вважати за бракцих обох протилежностей, але вона становить їхню душу, їхню рушійну силу, і тому деякі мислителі давнини вважали за рушійну силу порожнечу,бо, хоч і розуміли рушійну силу як негативність, ще не думали про цю негативність як про самість. Оскільки ця негативність постає передусім як нетотожність Я і об’єкта, то це не меншою мірою й нетотожність субстанції з собою. Те, що начебто відбувається за її межами й видається діяльністю, спрямованою проти неї, - це її власна дія, і субстанція засвідчує, що вона, по суті, суб’єкт. Коли вона цілком засвідчила це, дух ототожнює своє існування зі своєю сутністю; дух, такий, як є, становить свій власний об’єкт, а абстрактний елемент безпосередності та відокремленості знання від істини подоланий. Буття абсолютно опосередковане, є субстанційним змістом, а водночас і безпосередньою власністю Я, самістю, або уявленням. На цьому й закінчується феноменологія духу. Дух готує для себе в цій феноменології елемент знання. В цьому елементі моменти духу містяться у формі простоти,яка знає, що її об’єкт - це вона сама. Моменти духу вже не розходяться відповідно до протилежності між буттям і знанням, а лишаються в простоті знання, є істиною у формі істини, і їхнє розмаїття - це тільки розмаїття змісту. Процес, завдяки якому вони в цьому елементі організуються в ціле, -
…
Наука може організуватися тільки завдяки власному життю поняття, і саме в науці визначеність, запозичена з схем і приліплена зовні до існування, стає саморушійною душею наповненого змісту. Рух сутнього почасти полягає у становленні іншим, а отже, у формуванні свого власного іманентного змісту, а почасти - у втягуванні назад цього сформованого змісту, цього свого набутого існування, а це означає, що воно робить себе моментамі спрощується до визначеності. На першому етапі цього руху негативністьполягає в диференціації та утвердженні існування,а на другому етапі, в тому поверненні до себе, -- у становленні визначеної простоти.Саме таким способом зміст засвідчує, що його визначеність не дана йому чимсь іншим і не просто приліплена до нього, зміст сам надає собі цієї визначеності, сам надає собі статусу моменту й визначає своє місце в цілому. … Але, занурившись у свій матеріал і наслідуючи рух цього матеріалу, пізнання знову повертається до себе, але не раніше, ніж зміст в усій своїй повноті втягнеться в себе, спроститься до визначення, опуститься до рівня якогосьаспекту того існування й перейде в свою вищу істину. В результаті цього процесу постає просте ціле, що саме оглядає весь свій зміст, і постає воно з багатства, в якому, здається, загубилося його відображення.
Загалом через те, що, як сформульовано вище, субстанція сама в собі є суб’єктом, будь-який зміст - це своє відображення в собі. Пробування [Bestehen], або субстанція кожного існування - це його самототожність, бо його нетотожність із собою була б його розпадом. Але самототожність - це чиста абстракція, а така абстракція - це мислення.Коли я кажу якість,я говорю про просту визначеність; завдяки якості якесь існування відрізняється від іншого існування або якраз і є існуванням; воно існує для себе або існує з собою завдяки цій простоті. Але внаслідок цього воно і є, по суті, мисленням.Під цим слід розуміти, що буття - це мислення; саме в цьому виявляється прозірливість, що здебільшого має тенденцію уникати звичайних позбавлених поняття розмов про тотожність мислення і буття. Отже, завдяки тому, що пробування якогось існування - це самототожність, або чиста абстракція, воно є своєю власною абстракцією, або ж якраз і є своєю нетотожністю з собою і розпадом, - своєю власною внутрішньою суттю [Innerlichkeit] і поверненням до себе, - своїм становленням. Завдяки такій природі сутнього і тією мірою, якою воно має таку природу в очах знання, це знання - не діяльність, яка трактує зміст як щось чуже, не відображення-в-собі, спрямоване від змісту; наука - це не той ідеалізм, що заступає догматизм утвердження,набираючи форми догматизму запевнення, або догматизму впевненості в собі.Оскільки знання бачить, як зміст повертається у свою власну внутрішню суть, діяльність знання радше занурюється в цей зміст, бо ця діяльність - іманентне Я змісту, і водночас вона повертається в себе, бо ця діяльність - чиста самототожність в іншості; отже, діяльність знання - це хитрощі, що дають змогу, нібито утримуючись від діяльності, приглядатись, як визначеність та її конкретне життя, і то саме там, де, як йому здається, воно досягає самозбереження і утверджує свої власні інтереси, робить щось цілком протилежне: спричиняє свій розпад і перетворюється на момент цілого.
Якщо вище значення тямибуло сформульоване з погляду самоусвідомлення субстанції, то на основі щойно сказаного її значення розкривається з погляду визначення субстанції як сутнього. Буття - це якість, самототожна визначеність, або визначена простота, визначена думка; це буття з погляду тями. … Завдяки своїй простоті, своїй самототожності, вона видається стабільною і постійною. Але ця самототожність - теж негативність, і тому це стабільне буття переходить у свій розпад. Визначеність починає видаватися визначеністю передусім у своїх відносинах із чимсь іншим,а її рух, здається, накинутий їй іззовні якоюсь чужою силою; але те, що вона містить у собі свою іншість і є саморушійною, зумовлене вже простотоюсамого мислення. Адже мислення саморушійне і диференційне, є своєю власною внутрішньою суттю, чистим поняттям.Отже, в такому разі й сама тямовитістьє становленням і, як таке становлення, - розумністю.
У природі отак описаного буття, що у своєму бутті є водночас поняттям, і полягає загалом логічна необхідність;тільки вона є розумною, ритмом органічного цілого, є знаннямзмісту такою самою мірою, якою зміст є поняттям і сутністю; одне слово, тільки вона належить до сфери умоглядногомислення. Конкретна форма внаслідок свого внутрішнього процесу руху постає як проста визначеність і завдяки цьому підноситься до рівня логічної форми та існує у своїй сутності; її конкретне буття - це лише цей рух і є безпосереднім логічним буттям. Через те немає потреби прикладати зовні до конкретного змісту якусь формальну схему: зміст за самою своєю природою є переходом у форму, яка, проте, припиняє бути цим зовнішнім формалізмом, бо форма - це найпритаманніше становлення конкретного змісту.
Ця природа наукового методу, що почасти невіддільний від змісту, а почасти сам визначає свій ритм, репрезентована, як уже зазначено вище, в умоглядній філософії. Сказане тут хоч і виражає поняття, проте не може бути чимсь більшим, ніж передбачувальним запевненням. Істина, яку воно містить, полягає не в цьому почасти вже викладеному матеріалі, і саме з цієї причини її анітрохи не спростують, якщо хтось натомість запевнятиме, що це не так, що насправді відбувається таке і таке, або якщо нам пригадають і перекажуть поширені ідеї, видаючи їх за усталені та відомі кожному істини, або якщо зі скарбниці божественної інтуїції дістануть щось нове й запевнятимуть у його безперечній слушності. Таке ставлення звичайно становить першу реакцію знання, яке зіткнулося з чимось невідомим, бо воно намагатиметься зберегти свою свободу і свій власний погляд, свій власний авторитет супроти чужого авторитету (бо саме в такій подобі вперше з’являється щось сприйняте), а також прагнутиме уникнути отієї начебто ганьби, яка нібито полягає в тому, що довелося щось вивчити; а коли щось невідоме приймають зі схваленням, аналогічна реакція полягає в тому, що в якійсь іншій сфері мало б назву ультрареволюційних промов і дій.
Саме через те при опануванні наукидуже бажано, щоб студент не цурався зусиль, пов’язаних з поняттям. Ця вимога потребує зосередження на понятті як такому, на простих визначеностях, як-от буття-в-со-бі, буття-для-себе, самототожністьі т. ін., бо це чисті саморушійні елементи, які можна було б назвати душами, якби поняття душі не означало чогось вищого за те, що міститься в цьому слові. …
…
(ББ) Дух
VІ Дух
Розум - це дух, якщо його впевненість, що він
Його духовна сутністьуже була позначена як моральна субстанція,але дух - це моральна реальність.Дух - це Яреальної свідомості, якій він протиставлений, чи, радше, сам протиставить себе, як об’єктивний реальний світ, що, проте, втратив для я будь-яке значення чогось чужого, і так само і Я втратило будь-яке значення відокремленого від духу, залежного чи незалежного буття-для-себе. Будучи субстанцієюі універсальною, самототожною постійною сутністю, дух становить непохитну і незнищенну основуі вихідний пунктдіяльності всіх, а також їхню метуі кінцевий пунктяк помислене в-собібудь-якого самоусвідомлення. Ця субстанція - ще й загальний витвір,вироблений завдяки діяльностівсіх і кожного як їхня єдність і тотожність, бо вона є бут-тям-для-себе,Я, діяльністю. Як субстанціядух - це несхитна справедлива самототожність,проте як буття-для-себеця субстанція - доброта, яка розпадається, жертвує собою і в якій кожен здійснює свій власний витвір, розриває універсальне буття й бере собі свою частку. Саме цей розпад сутності на одиничні частки становить моментдіяльності і Я всіх індивідів; цей розпад - рух і душа субстанції, спричинена універсальна сутність. Саме в тому, що ця субстанція - це буття, яке розчинилось у Я, вона є не мертвою сутністю, а реальноюі живою.
Таким чином, дух - це самопідтримна абсолютна реальна сутність. Усі дотеперішні форми свідомості - це абстракції духу; вони конституйовані тим, що він аналізує себе, диференціює свої моменти й перебуває при кожному одиничному моменті. Така ізоляція цих моментів має за передумовусам цей дух і потребує його для свого існування;іншими словами, ця ізоляція існує тільки в духові, що є існуванням. Отак ізольовані, ці моменти створюють ілюзію, ніби вони були бтакими, якими є, проте їхній відступ і повернення до своєї основи та сутності засвідчує, що вони тільки моменти, або зникущі величини, й саме ця сутність становить рух і розпад тих моментів. Тут, де вже утверджений дух, або відображення тих моментів у собі, наша рефлексія може коротко згадати про них у цьому аспекті: тими моментами були свідомість, самоусвідомлення і розум. Отже, дух - це свідомістьузагалі, що містить у собі чуттєву вірогідність, сприйняття і тяму, і то тією мірою, якою він, аналізуючи себе, дотримується моменту, що він у своїх очах є об’єктивною сутньоюреальністю, і абстрагується від того, що ця реальність - його власне буття-для-себе. А якщо навпаки, дух дотримується іншого моменту, набутого при аналізі, тобто вважає, що його об’єкт - це його буття-для-себе,тоді він є самоусвідомленням. Проте як безпосереднє усвідомлення буття-в-собі-і-для-себе,як єдність свідомості й самоусвідомлення, дух - це свідомість, що має розум,свідомість, що, як і свідчить дієслово “мати”,має об’єкт як раціонально визначений у собі,або як категоризований, але так, що для усвідомлення об’єкта цей об’єкт ще не має вартості категорії. Дух - це свідомість, від розгляду якої ми щойно відступили. І, нарешті, той розум, що його маєдух, він розглядає як такий, що існує,або як розум, що реальний у духові і є його світом, тож дух досягає своєї істини; тепер це дух, реальна моральнасутність.
Дух - це моральне життя народутією мірою, якою дух є безпосередньою істиною;це індивід, що є світом. Дух повинен іти до усвідомлення того, чим він є безпосередньо, повинен скасувати прекрасне моральне життя і через низку форм дійти до знання про себе. Ці форми відрізняються від попередніх форм тим, що вони є реальними духами, власне реальностями і, замість бути лише формами свідомості, є формами світу.
Живий моральнийсвіт - це дух у своїй істині; оскільки дух доходить передусім до абстрактного знанняпро свою сутність, моральність гине у формальній універсальності права. Дух, відтепер поділений у собі, змальовує у своєму об’єктивному елементі як у несхитній реальності один зі своїх світів - царство культури,і, протиставлячи цьому світові, описує в елементі мислення світ віри, царство сутності.Проте обидва світи, схоплені духом, що з цієї втрати самого себе перейшов до себе, схоплені поняттям,збаламучуються й революціонізуються під впливом розуміннята його поширення, під впливом Просвітництва,і царство, поділене й розширене на цьогобічністьі потойбічність,повертається в самоусвідомлення, яке тепер, уже як моральність,осягає себе як суть, а сутність - як реальне Я, вже більше не ставить свій світі основуцього світу зовні від себе, а всьому дає згаснути в собі і як сумлінняє духом, упевненим у собі.