Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Губерский Л. В.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти мученицьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворений загублений об’єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об’єкту ідентифікацією. У цей же час, однак, ми ще не зрозуміли усього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З тих пір ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення в у творенні того, що ми називаємо характером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об’єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об’єктом походить

з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Яотримує від прихильності до об’єкту знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об’єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Янерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об’єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)… Яполегшує або уможливлює відмову від об’єкта. Можливо, це ототожнення взагалі є тією умовою, за якої Воновзагалі відмовляється від своїх об’єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Яє осадом відкинутих прихильностей до об’єкта, що він містить історію цих виборів об’єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об’єкта, природно припустити цілу шкалу супротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід з кохання, легко знайти відзвук їхньої прихильності до об’єкта. Необхідно також взяти до уваги випадки одночасної прихильності до об’єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об’єкта…

Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об’єкта на змінене Яє також тим способом, яким Яотримує можливість оволодіти Воноі поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Приймаючи риси об’єкта, Янемов нав’язує Воносамого себе у якості об’єкта кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: “Дивися, ти вже можеш кохати мене – я так схоже на об’єкт”.

Перетворення об’єкт-лібідо в нарцистичне лібідо, вочевидь, несе з собою відмову від сексуальних цілей, відому десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я,яке на початку перетворює сексуальне об’єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому переслідувати, можливо, іншу мету? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об’єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічного наслідків. Справа може дійти до розчеплення Я,оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так названої “множинної особистості”, можливо, полягає як раз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підгрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому рахунку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому супротив характеру щодо впливу відкинутих прихильностей до об’єкта, все ж таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде

широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком в самий ранній період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об’єкта; вона є прямою, безпосередньою і більш ранньою, аніж будь-яка інша прихильність до об’єкта. Однак, вибір між об’єктами, який має відношення до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов призводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Існує два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едипового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі виглядає наступним чином: досить рано дитина відчуває до матері об’єктну прихильність, яка розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об’єкта у якості опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралельно, допоки посилення сексуального потягу до матері і усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едипового комплексу. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і перетворюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження, ніби наявна з самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. “Амбівалентна установка” у ставленні до батька і лише ніжний об’єктний потяг до матері складають для хлопчика зміст простого, позитивного Едипвого комплекса.

При руйнації Едипового комплексу необхідно відмовитися від обєктної прихильності до матері. Замість неї можуть з’явитися дві речі: або ідентифікація із матір’ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дозволяє зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едипового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином зміцнилася. Відповідно аналогічним чином Едипова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір’ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, так як вони не вводять полишений об’єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, аніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довелося відмовитися від батька як об’єкта кохання, виявляє мужність та ідентифікує себе з батьком, тобто з загубленим об’єктом. Зрозуміло, що все це залежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Таким чином, перехід Едипової ситуації в ідентифікацію із батьком або матір’ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається у долю Едипового комплексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке враження, що простий Едипів комплекс взагалі не є найбільш частим випадком, а відповідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едипів комплекс, який буде двояким – позитивним та негативним – в залежності від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак у той же час він поводиться як дівчинка, проявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до матері. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумілому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбівалентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не виникає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.