Фальшивий талісман
Шрифт:
Скруха допікала Юркові от уже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником — німецькі агенти. Несимпатичний йому й сам Харитон — лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями; Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежать за ним, принаймні кілька разів ловиз пл соб; його вивчаючий погляд — від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.
Ось і зараз Харитон підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботях, подивився пильно й запитав:
— Ну, що думаєш?
Юрко
Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:
— Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? — помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.
— Куди саме?
— На кудишню гору… — засміявся Харитон, видно, дуже задоволений своїм жартом. — Ти мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.
Цього тільки йому бракувало — потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить — хоче цього чи ні, а вже на гачку, бо допомагає гітлерівським агентам і робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом — шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки літака, точніше вже знайшли, бо он як усміхаються.
Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:
— Ви, пане сотняку, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.
— Це для чого? — не збагнув Михайло. — Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.
Муха зневажливо поплескав його по плечі.
— Я б на твоєму місці був догадливішим…
— Мірошничиха? — чомусь аж зрадів Михайло. — Ти про неї? Про Зіну?
— Коли пана Семенюка нема…
— Можна й побавитися… — додав радист. — Шкода, я б також не відмовився.
— Годі, — обірвав їх Харитон. — У мене в Квасові справи.
Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко — проте ніхто до хлопця й не звертався, наче він був порожнім місцем.
Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта… Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.
Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, обираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й, зрештою, мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?
У Семенюка гас був, і вікна світилися. Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилася, побачивши гостя, і з готовністю пропустила його до хати.
Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.
— Ти, хлопче, —
Клямка за ним клацнула визивно, та що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, дзьобатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості.
Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки; Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерехтіла й, здавалося, рухалася. “Отак і Земля наша мерехтить комусь”, — подумав Юрко і одразу згадав Катрусю, точніше, думав про неї завжди, але тепер вона ніби сіла поруч на кругляки, помацав навіть рукою — боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..
Помацав знову — й рука торкнулася холодной сталі “шмайсера”. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір’я.
У хатах навколо сліпо темніли вікна. Спочатку Юркові здавалося, що на нього дивляться і стежать за кожним кроком, однак згодом це відчуття притупилося — він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого. Тільки спершу, коли щойно вийшов з Семенюкового подвір’я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз’їждженої вулиці.
Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч стояла дерев’яна церква, навпроти неї цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будинок з одним освітленим вікном — Юрко попрямував туди, слушно розрахувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.
Він увійшов, зупинився на порозі, огледівся. Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном — це було закономірно, час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу — тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.
За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.
Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.