Фальшивий талісман
Шрифт:
У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.
— Ви голова сільради? — запитав Штунь у сивовусого.
— Я. Що вам?
— Маю розмову… — Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.
—
— У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.
Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.
— Хто ви й звідки вам відомо? — запитав суворо,
— Бо я привів його до села…
— Ти? Сам?
— Точно. Він зараз у хаті Семенюка. — Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.
Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:
— Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.
— Хто ти? — запитав голова ще раз.
— Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.
— І як же ти?.. З диверсантом?..
Юрко безнадійно махнув рукою.
— Трапилося…
— Бандера?
— Точно. — Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.
— Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
— Мірошник — зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.
— Скільки вас?
— Четверо.
— Де?
— В лісовому схроні.
— Далеко?
— Верстов десять. Чи трохи менше,
— Дорогу знаєш?
— Знайду.
— Чого затрималися в Семенюка?
— Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
— А ти до нас?
— Так.
— Чому?
— Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
— І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.
— Тепер наче ні…
— Коли припре, всі так кажуть! — люто видихнув у нього за спиною юнак.
— Мені не приперло. — Юрко нараз озлився. — Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!
Голова подумав кілька секунд і запитав:
— Чим озброєний?
— Диверсант?
— Ні, папа римський! — тонким голосом вигукнув юнак.
Голова розлютився.
— Помовч, Федоре, — сказав різко. — Займистий ти, а тут міркувати
— У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, — пояснив Юрко.
Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.
— Візьмемо запросто, — мовив. — Самі візьмемо, нас троє, а він один.
— З цими пукавками? — висловив сумнів Юрко. — А може, у мірошника в хаті є зброя!
Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.
— Я тобі дам — пукавки! — просичав. — Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону — мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
— Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? — Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.
— Що передати? — запитала сонним голосом.
— У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. — Озирнувся на Юрка. — А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
— Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?
— Автомат? — не повірив білявий. — У тебе є автомат? Де?
— Залишив під клунею.
— Даси мені? — Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:
— Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
— Мені? — Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
“От чому його не взяли до армії”, — збагнув Юрко й рушив за білявим.
Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.
— Ти, хлопче, тепер постій, — наказав, — тепер наша справа. — Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його — це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав — взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.