Fata morgana
Шрифт:
З сiрого гомону виривались окремi слова.
– Хвалити бога, дiждались люди…
– Всiм буде, всiм стане, - дзвенiла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад:
– Всiм стане, наша земля…
– Тепер, пане добродзею, одiллються вовковi овечi сльози.
На червонiм обличчi Андрiя молочнi вуси сидiли, як два голуби.
Панас Кандзюба свiтився.
– Озуєм, Андрiю, пана у постоли!
– Аякже!..
Пiд плотами червонi дитячi ноги одкидали болото.
Дiти забiгали вперед i пискливо кричали:
– Земля i
Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi…
З хат висипали люди. Вони здiймали шапки, хрестились i приставали. Стрiчнi завертали назад.
– На зборню! Там манiфест.
Дорога наллялась народом.
Було нове щось в людях. Глибокi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що ясна для неї кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали восковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес".
Раптом переднi спинились.
З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж червоний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою корогву.
– Земля i воля!
– Земля i воля! Будьте здоровi з святом.
– Будьте i ви…
Усi змiшались.
Маланка обiймала вже ковалиху.
– Кумочко, кумо…
Не могла говорити.
Вони цiлувались. Сухi Маланчинi руки тряслись на гладких ковалишиних боках.
– Слава боговi, слава..
Вiтер зiрвав в ковалихи з кiнчика носа сльозу.
Рушили далi. Тепер двi корогви, з'єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали i вигинались, як окриленi вiтром вогнi.
Народ облiпив зборню так тiсно, що свити злились в одну суцiльну лаву i не було чим дихать. На рундуцi читав щось Гуща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали шиї, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi.
– Що вiн читає?
– воля, свобода, а де ж земля?
– Хiба не чуєш? Вiн тiльки про землю й читає.
Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту - їй зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн крає незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце твоє, а це моє… Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрiя. Сама земля смiється до неї, подає голос. Он! як грає проти сонця рудою стернею.
Бiля зборнi зiбрався весь мир.
Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон.
Якась
– Де люди? Горить що? Га!
Нiхто не обiзвався до неї. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу.
Помалу народ вертався з зборнi.
Двоє iдуть.
– Чув? Свобода, воля, а яка воля?
– Хiба я не знаю? Бити панiв.
– Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людської працi.
Баби:
– Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.
– А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси…
– Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш…
– Звiсно. Не даваймо нiкому свого.
Парубки раптом сповнили вулицю спiвом.
Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали:
– Земля i воля!
Коли поховались, нехай хоч чують. Це їм, як перець собацi…
Гущу та Прокопа мало не розривали.
– Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть?
Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди.
Маланка ловила його за поли.
– Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?
Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.
Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали землю. I нiчого за се не було. Пани тiкали, никли перед лицем народу, як солома в огнi. Щодня вiтер приносив свiжi дими, а люди свiжi оповiдання, i нiхто бiльше не дивувався. Вчора се була казка, сьогоднi дiйснiсть, що ж дивного тут? Правда, гуральня панича Льольо, економiя пана - мулили очi. Чого ще ждуть?
– Хiба ми за людей гiршi? Уже ж рiшили.
Невдоволенi були, але верх брали Гуща та Прокiп.
Проте вечорами дехто запрягав конi i порожнем вимикався на нiч з села. Ходили i пiшi. Застромляли сокиру за пояс, мiшок пiд плече i тягли через поле в сусiднi села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладнованi хури мiшками зерна, картоплi, цукру. Тi, що виходили пiшi, вертались кiнно, на баских конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до пiвдня, i лиш по колесах, умазаних в кал, сусiди знали, що той чи iнший їздив вночi на здобич. Часом дiти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрiсть другим, розкiшний очiпок з шматини, якою пани оббивають стiльцi. Ходила й Маланка.