Фелікс Австрія
Шрифт:
Генерал дзенькнув шпорами, віддав честь і забрав геть за собою і урядників, і вояків.
Фелікса було врятовано.
І тільки Аделя сказала нам із Петром, що тепер хлопця треба тримати на дієті, бо вона не збирається жити в одному домі з таким грубасом.
[22.X]
Розділ 17
Петро приніс коричневого плюшу і білого ситцю, сказав взяти малого і піти з ним до «Гельмана Кона та синів» — зняти мірки й замовити хлопцеві костюм і кілька сорочок.
Фелікс змінився до невпізнаваності. Він виріс і набрав ваги: тепер йому не так легко було зав’язуватись вузлом, та й не у всі шпарини міг пролазити.
Грішним ділом я подумала, що якби тепер
Але він так звик до моїх смачних пляцків і зуп, до м’ясив, накипляків [62] і ґалярет. Тепер він справді був циркачем — канатоходцем, який вчився ходити по линві звичного життя. І в мене паморочилось у голові, так я боялась, що він зірветься.
62
Накипляк (діал.) — пудинг.
Мій хлопець більше став подібним на звичайну дитину. Рум’янець грав на круглих щоках. Змінився навіть погляд.
Петро вчив Фелікса говорити. Я вперше почула його голос — він сказав «мама» — несучи Аделі нагору нові шовкові нитки для вишивання. Вона зустріла мене у дверях свого покою: сама теж стояла і прислухалась. Посміхнулась до мене, по-змовницьки притулила до губ палець.
Я зауважила, що вона зібрана.
«Кудись ідеш?»
«О, так. Маю справи».
І такий щасливий вигляд. Обличчя аж сяє.
Моя Аделя має свої справи. Ну добре.
Зрештою, я не мала коли думати про її справи. До «Гельмана Кона та синів» я не піду, що мені той Петро. Завжди думає, що знає все краще за мене.
Баумелі живуть неподалік від єврейської лазні. Ми завернули у вузеньку немощену вулицю, з обох боків тісно обліплену біленими будинками з високими дахами, фронтонами, дерев’яними ґанками та ґалереями. Тут і людям не дуже вистачало місця, але дивним чином вся вуличка виявилась заповненою возами, навколо яких кипіло життя: там щось знімали й виносили, а туди, навпаки, завантажували; з одного боку лунала сварка, з другого — сміх, і всюди щось пропонували та продавали.
Фелікс міцніше стиснув мою руку. Ми опинилися в серці єврейського кварталу.
Я завжди приходила сюди у час між ранковою та передвечірньою молитвою.
Ми піднялись сходами догори, на ґанок, на якому сидів старий пожовклий дід — Фейґл Крохмаль, батько Цофії, справді схожий на птаха чи радше його опудало: кістлявий ніс, впалі щоки, завжди заплющені очі — ніколи не відомо було, спить дід чи ні, чи, може, вирушив уже назавжди до Небесного Єрусалима.
Я завмерла над ним, намагаючись розгледіти в пейсах та бороді, які лежали на старечих грудях, бодай натяк на подих. Фелікс втиснувся в мене, тривожно напружившись.
Двостулкові двері з вирізьбленими на них візерунками розчахнулись.
«Стефцю! — радісно вигукнула Цофія Баумель, вистромивши назовні голову в турецькій пов’язці. — Ти прийшла! Яка радість!»
Вона кинула погляд на діда і закричала:
«Тату! Тату! Ти спиш?»
«Не сплю».
«Що робиш?»
«Думаю, де наша мезуза [63] ».
«Ми її зняли».
«Це я зрозумів. Але навіщо?»
«Ти ж п’ять хвилин тому розмовляв із Іциком, він поніс мезузу до сойфера [64] ».
63
Мезуза —
64
Сойфер — переписувач священних текстів.
«Навіщо?»
«Там стерлась літера, тату».
«Ой, горе, горе!»
«А ти й так кашляєш!»
Цієї ж миті старий зайшовся кашлем, а Цофія, втомлено махнувши в його бік рукою, запросила нас досередини.
«Фрумо! Фрумо! — закричала жінка. — Іди-но сюди, дідові треба дати ліки від кашлю».
Кімната, до якої ми зайшли, служила Баумелям за крамничку. Тут вони продавали тканини і готовий одяг, який пошив батько родини, Мордехай-Лейба Баумель, а ще — мереживо, «шпаніше арбайт», яке плели всі сестри (а їх було семеро) та мати.
Фрума й Авіґаїль, найстарші сестри, змалку були моїми подругами. Ми часто приходили до Баумелів із доктором Анґером, бо свій одяг він доручав шити тільки Мордехаєві. Шив Мордехай і для нас із Аделею, але відколи вона подорослішала, то воліла або замовляти готове Жалодку, який возить товар з Англії та Франції, або шити у кравчині-німкені, пані Шатце з кривими зубами.
А потім, коли вже Аделя вийшла заміж за Петра, коли помер доктор Анґер і Петро почав будувати будинок, він приходив до Баумелів вивчати стелю на їхній веранді, зроблену з розсувних люків: на час свята Суккот ця веранда слугувала родині суккою [65] .
65
Сукка (івр.) — накрите зеленим гіллям тимчасове помешкання, де, згідно з біблійним приписом, євреї повинні проводити свято Суккот.
Пам’ятаю, пан Баумель схвалив тоді Петрову ідею.
«Людина мусить пам’ятати про зорі», — суворо сказав він.
Батько родини, Мордехай, несучи поперед себе круглий живіт, виходить нас привітати. Він дуже радий мене бачити, запитує, як здоров’я і коли я вже нарешті вийду заміж. Такі у нього жарти. Я шаріюсь, але не ображаюсь: я знаю, що пан Баумель — один із найдобріших чоловіків на всьому світі. Можливо, навіть майже такий, яким був доктор Анґер.
На Фелікса Мордехай дивиться з певною осторогою. Всі ці чутки про крадені у храмах реліквії досі пов’язують у місті із Торном та його трупою.
«Що, справді цей хлопець пролазить у будь-які щілини?» — примружує очі пан Баумель і розгладжує долонею свою опасисту бороду.
«Ну що ви, пане Баумель, — сміюсь я, — подивіться, який він здоровецький! Куди він там пролізе…» — і показово щипаю Фелікса за щоку.
«Страшне лихо, — в очах пана Баумеля розпач і біль. — Такі коштовні, такі дорогі речі! І рімоніми, й торашилди [66] , і яади… А в Житомирі з бет-кнесету [67] вкрали корону Тори! Яке лихо! Який поганий знак! Це для вас, християни, Біблія — просто священна книга. Для нас Тора — жива книга. Ти не можеш просто брати і красти одяг Бога!»
66
Рімонім — парні прикраси для сувою Тори. Торашилд — срібний щиток, який допомагає швидко знайти те місце у Святому Письмі, яке потрібно читати у певне свято, а також у суботу.
67
Бет-кнесет (івр.) — синагога.