Фелікс Австрія
Шрифт:
«Служниця мусить отримувати гроші за свою роботу. А пані, кажуть, не отримує. Не ставить себе ні в гріш!»
Він видавався аж сердитим.
«Ну бо я — не звична собі служниця!»
Та він же нічого не знає, подумала я. Не знає про мене, про нас із Аделею, про доктора Анґера, який порятував мені життя і замінив батька. Не знає, яку обіцянку я дала йому перед смертю. Не знає, що ми з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами, що ми одна без одної не зможемо. Що я не є псом при господарі. А якби навіть і була!..
Він не знає, що казав мені отець Йосиф: життя — для того, щоб служити Богу. У цьому — найбільша радість і єдиний сенс. Людина — створена
А він раптом, ніби почув всі мої думки, каже:
«Хіба не у вас, християн, є така заповідь: „Люби ближнього свого, як самого себе“? Хіба не мусить людина спершу навчитись себе любити?»
«Прощавайте, пане», — я відвернулась і потягнула за собою Фелікса. Не слід навіть розмовляти з цим божевільним.
Він божевільний — ось чим пояснюється моє дивне враження ще з тієї нашої зустрічі. Треба сказати Аві і Фрумці, щоб не кликали його до себе, щоб не пекли для нього леках.
«Я тільки хотів сказати, — продовжував він спокійно говорити мені навздогін, і його низький голос не тонув навіть серед пронизливих криків вуличних торговців, — що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».
Жахливий, жахливий.
Я почала молитись пошепки, щоб більше його не чути.
[25.X]
Розділ 18
Вдова по урядовому надрадникові (який, звісно, насправді був просто радником, але ж ви знаєте, як у нас на Галичині люблять робити людям приємність, називаючи доцента професором, а студента на другому році навчання — паном доктором), наша сусідка на Липовій, сказала, що на найближчі дні заповідається тепла погода. Кращої нагоди для великого прання не можна було й вигадати.
Я прийшла до їмості рано-вранці — але так, щоб отця Йосифа вже не застати.
Помешкання вщерть було залите сонячним світлом, і від цього бруд і занедбаність ще дужче проступали навколо.
Я позбирала по всьому дому постільну та всю іншу білизну, обруси, рушники і серветки, понаносила води з криниці. Від душі намилювала їх на кухонному столі, потім складала до великого баняка: малі речі на дно, згори — великі. І — на вогонь.
Їмость, здивована і радісна, ласкаво дозволила мені взяти на себе прибирання. Поки я вимітала зусюди гори болота, витирала пилюку, складала розкидані речі, Іванка зворушливо супроводжувала мене, не стуляючи рота.
«Моїх пань так здивували ці гуцульські меблі, — вела навколо себе пухкою рукою, — а я звикла до них, як і до інших особливостей мого татка. Хоча — які там особливості: татко звичайний, традиційний, раціональний настільки, що аж зуби болять. Якщо вже він полюбив тесати, різьбити, ліпити і випалювати — то це не настрій одного дня.
Чи доводилось вам зустрічати у нашому краї в наш час інших чоловіків? Якщо так, то прошу мене з ними познайомити!
Щоб ви розуміли, мій татко має тепер серйозну проблему. Весь його запас поштових марок, розрахований на багато років наперед, тепер не дійсний: треба міняти їх на нові. Не те щоб мій татко писали багато листів, навпаки — але такий у нього звичай: робити багаторічні запаси всього, що може знадобитись одного дня. Так можна забезпечити себе від непотрібних нервів і непередбачуваних ситуацій.
З огляду на це татко погодився видати мене за Йосифа. „Хоч він зовсім молодий і навіть бороди не хоче собі відростити, щоб виглядати статечнішим, як усі порядні люди, але на диво я можу йому довіритись і почуватись спокійним: жодних
Татко ніколи не вірив людям без бороди — а Йосифові повірив, і мав рацію, адже той не тільки з великою вдячністю прийняв усі шлюбні дари у вигляді гуцульських меблів, кахель та посуду, але й справді живе розмірено й одноманітно.
Татко завжди боялися моєї хвороби. Коли мною било — мама була поруч, тримала за голову, щоб язик не завалився. А татко блідли і втікали з хати. А потім читали всю ніч наді мною Псалтир. Думали, то в мене хтось вселяється. І за Йосифа видали в надії, що мого демона вдасться заспокоїти.
Де ж він заспокоїться, Стефцю, коли така навколо нуда! Якою ж наївною я була, коли уявляла, що, вирвавшись із гірського села і потрапивши до міста, зможу жити повним життям».
«Що воно таке, їмосте, — повне життя?» — запитала я, видраюючи щіткою підлогу.
Іванка відступила кілька кроків назад, бо коричнева вода з піною вже майже сягала її ніг.
Замість відповіді вона закотила очі до стелі (я простежила за її поглядом — там погойдувались чорні зарослі павутини, порослі френзлями бруду, які я не помітила досі, і лють закипіла у мене всередині, підбурюючи чи то вихлюпнути воду з мідниці на їмость, чи штовхнути її, щоб вона таки впала до брудної калабані) — і, склавши руки на грудях, заспівала високим голосом:
Тебе, моя любко єдина, На крилах пісень понесу Над Ґанґ, — там розкішна країна, Там знаю долину-красу. Там сядемо, любко, з тобою Де пальми красуються ставні. Нап’ємось кохання й спокою, Присняться нам сни чарівні [76] .76
«Тебе, моя любко єдина» — вірш Генріха Гайне в перекладі Лесі Українки, який поклав на музику Микола Лисенко.
Я, щоб приховати небезпечне роздратування, заходилась ще енергійніше драїти дерев’яні дошки, а їмость тим часом замріяно говорила про знану на світі оперну співачку Соломію Крушельницьку, всю в перлах, пудрі, шовках і діадемах; про «Силу долі» Джузеппе Верді та «Семіраміду» Джоакіно Россіні; про ванни з шампана, молока й трояндових пелюсток, презенти від таємних шанувальників, напахчені рукавички, пасма волосся, кинджали, інкрустовані рідкісним коштовним камінням, про коштовності, шурхотіння нот, каніфоль, ґоґоль-моґоль щоранку, дотик смичка до струн скрипки, дотик ступні, обтягнутої шовковою панчішкою, до устілки у взутті. Про оркестру в чорних костюмах на пароплаві, про широкий язик піни, який залишається позаду на гладі ґранатових вод, про спеціальні вагони у потягах, схожі на найдорожчі салони, — де найчемніша прислуга і завжди свіжі іриси, «яйця в мішечку», портрет Сіссі на коні і з батіжком, і навіть ванна з гарячою водою, і маленькі щіточки, якими можна відшкрябувати мозолі на п’ятах. Про «Вулицю» Філарета Колесси у виконанні «Бояна», про довжелезні шпалери із січовиків та гімназистів на пероні, запах бузку й кави, дьогтю і меду, про дотик до клавіш інструмента фірми «Gustav Roster», на якому грає Микола Лисенко.