Феміністка
Шрифт:
Дівча вийшло з офісу рівно о шостій, і за цією сніговицею я його мало не прогавив.
— Люба панно! — погукав я, виглядаючи у вікно. — Агов!
— Отвали, пацан! — гордо відрубало дівча своїм янгольським голосочком. Тоді зненацька впізнало мене, і його великі голубі очі розплющилися од подиву. — Ой… це ви?!
— Я, — сказав я, відчиняючи дверцята, — хто ж іще! Сідайте… поговоримо!
— З вами? Про що?! — Воно окинуло мене критичним поглядом, і я неначеб уздрів себе збоку: кремезний драбуга в почовганій шкірянці, очі виказують людину,
— А про жучка, якого ви поставили в кабінеті своєї шефи-ні! — Я іронічно посміхнувся. — Ну?
— А… а звідки ви знаєте?
Я показав на свого годинника.
— На циферблаті чотири стрілки, бачите?
— Ну… бачу!
— Четверта… ось ця, тоненька… сигналізує про наявність радіозакладок. Сідайте в машину, кажу вам!
Дівча зблідло й стало біліше од снігу.
— Подонок! — сказало воно після паузи. — Мразь легавая… скотина!
— Тільки не використовуйте таких слів, як «підарас» чи «казьол»! — застеріг я його. — Мене ви можете ображати як завгодно, а от специфічний контингент вам таке може за ці слова зробити!..
— Ну й що ж він мені зробить?.. Я дико посміхнувся.
— Та нічого особливого! Руки й ноги поодриває — і скаже, що так і було… Залазьте, залазьте!
Дівча зітхнуло й полізло на заднє сидіння. Сніг валив і валив, тож я ввімкнув піч, а потім запустив двірники.
— Як ви дізналися, що це я встановила закладку?
— Детектор почав сигналізувати після того, як ви покинули кабінет… Розмова записувалася?
— Ну! — буркнуло дівча.
— Касету! — коротко звелів я.
Дівча відкрило сумку й, понишпоривши, дістало барвисту прямокутну коробочку.
— Майкл Джексон, значить… добре замаскувалися! — Я перегнувся через сидіння й, уставивши касету в магнітофон, притиснув кнопку. В салоні пролунав мелодійний голосочок Лесі, а далі — моя пропозиція встановити відеокамеру. — Ага… це таки воно, без обману!
— Ви ще й сумніваєтеся?!
— Жінка, — повчально сказав я, — настільки брехлива істота, що не можна вірити жодному її слову! Второпали?
Дівча вбивчо подивилося на мене.
— Далі?
— А далі, — невдоволено сказав я, — чистять крейдою медалі! Не спішіть, як ця сама… як гола з маку! — я дістав пачку «Кемелу» й, почастувавши цю ніжну істоту, запалив і собі. — Розкажіть-но, як ви потрапили в цю халепу!
— Не зрозуміла?
Я відкинувся на спинку сидіння.
— Гаразд, застосуємо інший метод. Я запитую, ви — відповідаєте на запитання… Згода?
— Ну! — буркнуло дівча.
— Скільки вам років?
— Уже вісімнадцять… з половиною!
— Навчаєтеся?
— В Академії.
Я замислено кивнув: це був один з найстаріших навчальних закладів, і вчилися в ньому лише діти заможних людей — биків, одморозків, ріжних там олігархів…
— Чим ви займаєтеся в товаристві?
— Секретар-референт.
— Хто платить
— Ви не забагато хочете знати? Може, вам ще сказати, який розмір білизни я ношу?
Я коротко реготнув.
— Люба моя, ці розміри я безпомильно визначаю на око! Вас втягли в дуже кепську історію… розумієте ви це чи ні? Для того, щоб вас врятувати, я повинен володіти певною інформацією… Ну?
Дівча похнюпилося. На тлі пізнього вечора його профіль скидався на писок сумного безпритульного пса.
— Навчання оплачує Леся. Із фондів товариства, звичайно…
— Як це сталося?
— Коли я провчилася в Академії рік, загинув мій тато. Він тримав посередницьку фірму, і його застрелили бандити… Вийшло так, що наша родина залишилася без грошей. Я опинилася на роздоріжжі, ну й… — вона зблідла й закусила губу.
— Спроба самогубства, чи що? — безцеремонно запитав я.
— Ну! — ледве чутно промовило дівча. — Після цього мене взяло під опіку товариство… Леся дала мені роботу й платить за навчання.
— А ви їй віддячуєте отаким способом! — замислено сказав я. — Добре, і це замнемо… Як ви потрапили в оцю історію з підслуховуванням?
— Ну… мене шантажували!
— Хто?
— Не знаю.
— Як це розуміти? — здивувавсь я.
Дівча затяглося востаннє й роздушило недогарок у попільничці.
— Я не знаю, як зовуть цю жінку! — втомлено сказало воно. — Їй під сорок років, коси русяві, стягнуті хвостом на потилиці, очі наче у змії. Рухається прудко і… в ній відчувається сила! Вона… — Дівча на мить затнулося й із огидою прошепотіло: — Вона здорова… ну як лошиця, розумієте?
— Предмет шантажу?
З протилежного боку вулиці, натужно гуркочучи, рухалася снігоочисна машина. Я провів її поглядом, тоді глянув на дівча й побачив, що воно червоне мов рак.
— Я… — нарешті озвалося воно, — …розумієте…
— Статеві стосунки, чи що? — безцеремонно запитав я. Воно стрепенулося, наче його хто голкою штрикнув.
— А ви звідки знаєте?!
— Робота в мене така — все знати! — зробив я поважне обличчя. — Так що там сталося?
— Ну я була з одним хлопцем… а потім прийшла ця жінка й показала фото, де все це було знято… ну, в натуральному вигляді! Й змусила мене доповідати про все, що робиться в офісі…
— А ви не могли розповісти про все це Лесі? — докірливо глянув я на нього.
Дівча знову зашарілося.
— Бачите… члени товариства підписують зобов'язання не виходити заміж і не мати контактів з чоловіками! Тим більше отаких… із анатомічним поєднанням тіл… Леся вже трьох дівчат вигнала, уявляєте?
— За це саме… анатомічне поєднання, чи що?!
— А ви думали! Вони вийшли заміж, а значить… Я взявся за голову.
— Здуріти можна! І що ж, ви піддалися на цей шантаж?
— А що мені зоставалося робити! — вигукнуло дівча. — Покинути навчання — це означає впасти на дно… а звідти вже не видряпаєшся!