Феміністка

Кононович Леонід

У вікно віяв крижаний вітер. Я почвалав туди й, вистромивши голову надвір, глянув угору. Особливо дивитися там не було на що — з даху звисала тонка нейлонова линва, й коли я смикнув за неї, то вона відірвалася й полетіла вниз, обваливши мені на голову цілий сніговий замет.

— Обрізали, еге? — поспитався ззаду Пітон.

Я знову вилаявся. Мені було кепсько, як ніколи в житті — перед очима літали червоні метелики, а всередині аж млоїло від удару.

— А ви якого дідька тут поставали! — гаркнув я на бійців. — Ану бігом на пост, а то повбиваю! Немає вам тут чого робити…

що, не бачите, яка хріновина вийшла?! Стовбичать тут, як обревки!

Пітон поплескав мене по плечу.

— Ну-ну… охолонь! Що далі? Я роззирнувся навкруги.

— Що, що… Показали ми себе, як лохи, от що! Ходім звідси, щоб мої очі на це все не дивилися!..

Ми вийшли в хол, і я втомлено впав у фотель і закинув голову назад.

— Ну, давай… з горя! — сказав Пітон, піднімаючи мою баклажку, яка стояла на столі. Й коли ми випили: — Хто це був такий крутий, га?

— Хто, хто… — буркнув я, запалюючи цигарку. — Якийсь чемпіон з карате. Принаймні, битися він уміє краще, ніж я! На всякого спеца завжди знайдеться ще більший спец… знаєш! — Я знову сплюнув. — За всю мою детективну кар'єру тільки одній худобині пощастило звалити мене з копит…

— Це ти про Макамуру? — здогадався Пітон.

— А про якого ж дідька! Знаєш, я завжди вважав себе якщо не майстром карате, то принаймні добрим бійцем… а тут отаке западло!

— Так що робимо далі? — спитався Пітон. Я трохи подумав.

— Котра година?

— Десять по четвертій! — буркнув Пітон, глипнувши на свого «Ролекса». — Ну?

— Грабіжник утік?

— Утік!

— Ну то що мені тут робити! Тепер він знає, що тут серйозна засідка, так що більш не прийде… Ні, ти звичайно, чатуй!

— А ти?

— А я поїхав додому! Хоч посплю, як людина… Пітон вражено зміряв мене очима.

— То вранці ж треба буде щось пояснювати клієнтові! Я одягнув свою шкірянку й зашморгнув замок.

— Вранці я приїду й буду пояснювати!.. А зараз немає в мене бажання дивитись на всю цю ганьбу!

— А якщо зателефонує шеф?

— Пошлеш його на три букви! — відрубав я, натискаючи кнопку ліфта.

Над ранком задзеленчав коморковий телефон.

— Якій там худобині не спиться?! — розлючено гаркнув я, сідаючи на ліжку.

— Це… — збентежено почав у слухавці мелодійний голосочок. — Ну, це…

— Ну хто це? — гаркнув я ще дужче.

— Це агент Мацюцька!

— Хто-хто? — не втямив я спросоння.

— Таємний агент Мацюцька! Ви що, забулися?

— А… ага! — буркнув я невпевнено. — Ну й що ж ви, у дідька, хочете, агенте Мацюцько?

— Доповідати! — сказало в слухавці.

Я струснув головою й нарешті добрів до тями.

— Вибачте, — винувато сказав я, — спросоння мене перемикає… Словом, не звертайте уваги — це тупість дається взнаки! Що у вас, агенте Мацюцько? Сподіваюся, завдання виконано з честю?

— Доповідаю! — сказала Мацюцька діловим тоном. — Шантажистка увійшла зі мною в контакт о дев'ятій вечора. Вона забрала в мене касету й, прослухавши її на місці, дійшла висновку, що в кабінеті працював генератор білого шуму. Під час контакту я максимально мобілізувала свій інтелект і можу описати вам об'єкта в деталях. Що ж

стосується професійної належности, то, на мою думку, ця особа має якесь відношення до армійських структур. Про це свідчить брутальність у поведінці зі слабшими від себе істотами, солдафонська прямота й цілковита бездуховність в очах. Лексикон цієї особи рясно пересипаний такими зворотами, як «прошмандовка», «матку вырву», «коза драная», «этого пидора надо урыть».

Я слухав цю тираду, не тямлячи себе від здивування.

— Стоп-стоп, — оговтавсь я нарешті, — ви що, по-писаному оце чешете, агенте Мацюцько?

— Так точно! — відгукнувсь на тому боці янгольський голосочок. — З приводу цієї зустрічі я підготувала рапорт, який буде вручений вам особисто. Отож, продовжую…

— Ну, ну, — поспішно сказав я, — зачекайте! Давайте призначимо зустріч, бо ці телефони… Між іншим, якого дідька ви дзвоните мені… — я зиркнув на годинника й побачив, що там допіру початок сьомої, —… ні світ, ні зоря, га?

В слухавці мовчали.

— З міркувань конспірації! — нарешті холодно сказала Мацюцька. — Ви ж самі дозволили мені телефонувати за будь-якої пори!

Я пошкріб потилицю.

— А… справді! Ти бач, забувся…

— Наказ начальника — закон для підлеглого! — урочисто виголосила Мацюцька.

— Дайте подумати! — сказав я невдоволено. Й треба ж було завербувати це диво на свою голову. Але хто ж знав, що воно так ухопиться за службу… — Агенте Мацюцько!

— Я! — крикнуло в слухавці.

Я сахнувся й із жахом глянув на телефон.

— Чого це ви горлаєте, як навіжена? В мене замалим барабанні перетинки не луснули!

— Ну, ви ж самі звеліли… — розгубилася вона.

— А… справді! Гаразд, не будем про це. Отож, зустрічаємося о дванадцятій коло пам'ятника біля Академії… втямили?

— Так точно!

— Майте на увазі, ми поїдемо в «Тартар». У вас є для цього вільних півтори-дві години?

— Так точно! — знову повторила Мацюцька.

Клопіт на мою голову, тоскно подумав я. Ото навчи дурня богу молиться!..

— Значить, буду на вас чекати… А поки що дякую вам за службу, агенте Мацюцько!

— Рада старатися! — з готовністю відрапортував у слухавці мелодійний голосочок.

Над автострадою висіли тяжкі розкошлані хмари. Вранці пішов дощ, і дорога перетворилася на справжнісіньку ковзанку. Час від часу з попелястого вировиська хмар проглядало сонце, й шосе починало блищати, мов дзеркало. Я обігнув маршрутного автобуса, котрий стояв на зупинці, й вийшов у лівий ряд. Була дев'ята година. Дощ то вщухав, то починав лляти знову. Обабіч забовваніли кам'яниці житлового масиву. Вони теж блищали, наче вилиті зі шкла, і мимохіть мені подумалося, що сьогодні в місті розіб'ється ціла купа машин. А певно, така ожеледиця! Зазвичай в таку пору ліпше добиратися автобусом, але після розмови з Мацюцькою я так твердо заснув, що проспав геть усе на світі. А Леся, напевне, вже прийшла в офіс, і їй потрібно давати пояснення, — а вони мені й самому видаються неправдоподібними… Тільки хто ж міг сподіватися, що цей клятий грабіжник так добре володіє рукопашною!