Феміністка
Шрифт:
— Ну!
— Треба казати — так точно! — суворо нагадав я.
— Так точно! — вигукнула Мацюцька, намагаючись надати своєму голосочкові грімких інтонацій.
— Добре, добре… — сказав я, випускаючи її з авта. — Отож, виконуйте завдання — і ні про що не думайте! Ваші проблеми я беру на себе… ясно?
Вночі сніговиця ущухла, й над містом завис ясний холодний місяць. Його містичне зелене сяєво геть залляло вузьке провалля вулиці, покреслене чорними штрихами тролейбусних дротів, снігові замети в цьому сяєві замерехтіли й заграли барвистими блищиками, а від ялинок, які росли у сквері, впали на сніг довжелезні примарні відкиди… і розглядаючи цей краєвид із висоти дванадцятого поверху, я мимохіть подумав, що всі кепські справи мені доводилося провадити якраз ув
— По нулях! — буркнув той, позіхаючи.
— Сигналізація?
— В нормі. — Він знову подивився на монітор. — Може, варто було б зробити засідку в кабінеті?
Я похитав головою.
— Виключається. Я хочу простежити, що він там буде шукати, розумієш?
— В тебе є якісь підозри?
— Вся ця справа якась дивна!.. — неохоче буркнув я. — А взагалі, знаєш що…
— Ну й що?
— Давай-но краще вип'ємо! — Я дістав нікельовану баклажку з коньяком і поставив на стіл. — По п'ять грамів, га?
Пітон скоса зиркнув на баклажку, тоді на мене.
— Чого це тобі закортіло?
— Та, — сказав я, розливаючи коньяк у шклянки, — цей клятий місяць… Ну, не можу я зносити місячного сяєва, розумієш? Вити мені од нього хочеться! Воно впливає на психіку, мов отрута — в такі ночі я буквально звірію!
— Та ти і вдень пришелепуватий! Де треба вбити одного, ти мочиш усіх підряд… На весь «Тартар» тільки ви з Барабашем отакі придурки!
Ми лиґнули коньяк, позадиравши голови, мов собаки, й мені трохи попустило. Клацнувши запальничкою, я видихнув хмарку диму й відкинувся на спинку фотеля. Пітон мимохідь зиркнув на годинника й аж засвистів од подиву.
— Нічого собі! Ти знаєш, котра вже година?
— Ну й котра ж? — неуважно поспитав я, закидаючи ноги на стіл.
— Пів на четверту! А грабіжника, між іншим, щось і близько не видно…
Я випустив димове кільце.
— Ти чатуй, чатуй… — порадив я Пітонові. — Грабіжник і завтра може прийти, і післязавтра, й через місяць… Наше діло маленьке — сидіти й чекать!
— До речі, — сказав Пітон, закидаючи ноги на стіл, — а ти знаєш, що цим товариством зацікавилися органи?
— Ну?! — не повірив я.
— От тобі й ну. Вчора до шефа приїжджав полковник Урилов, і говорили вони про цей дівчачий розплідник.
— А ти звідки знаєш?
— Шеф особисто виряджав мене на це чергування. А та худобина Урилов сидів коло нього з сигарою в зубах і давав цінні вказівки! Ні, ти уявляєш, до чого вже докотилася наша фірма? Цей мєнт приходить в кабінет шефа, як до себе додому, сідає за стіл, п'є коньяк, палить сигари — і командує персоналом, як йому заманеться! Це вже не детективна агенція, а якась філія міністерства внутрішніх справ…
— Нехай-но цей мусоряка мені попадеться до рук! — буркнув я, випускаючи ще одне кільце й наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — Як я його потурю з офісу, то за ним тільки штани поскачуть! А то диви, сильно розібрав, скот безрогий! Він думає, що як став начальником відділу секретних операцій, то всі повинні йому халяви цілувати…
— Хрін ти йому що зробиш! — з сумнівом покрутив головою Пітон. — Він з тих суб'єктів, у яких дуже сильне біополе… таких зазвичай важко вколошкати!
Я витріщивсь на нього, мов теля на нові ворота.
— Ти що, в біополе віриш?!
— Ну, не знаю, як це назвати… Просто існують люди, яких неможливо вбити! Це всі снайпери знають, до речі!..
— Як це — неможливо? —
Пітон замислено подивився в стелю.
— От ти не віриш, — сказав він, — а дарма… Я теж був отакий невіглас, поки сам не пересвідчився! У вісімдесят п'ятому році нас викинули на парашутах у провінції Джелалабад. Треба було зробити марш-кидок і зачистить там один загін… вони в кишлаку базувалися! Ну, а по дорозі, як водиться, ми нарвалися на переважаючі сили противника, і довелося займати оборону! Одне слово, залягли ми — ані вони нас, ані ми їх не можемо ліквідувати… Лежимо, значить, і пострілюємо, поки вертольоти прилетять. Ну, і я ж зі своєю снайперською — пантрую, хто там де висунеться! Аж дивлюся, вилазить з-за скелі такий миршавий чоловічок у чалмі. Ну чмо — пальцем придавити! Посадив я його на мушку, тягну за спуск… хріна, осічка! Викидаю я той патрон, тисну на спуск… знову осічка, блін! Викидаю той патрон, втретє прицілююсь… по нулях, уявляєш? Коротше, тут прилетіли вертушки, роздовбали тих бусурманів… вернулися ми на базу! Ті ж три патрони в мене у кишені… Другого дня зранку чистив я зброю. Глянув на ті патрони — ніякого браку, хоч би що! От, думаю, хріновииа… Вийшов я за територію, зарядив один, тисну на спуск — постріл! Зарядив другий — постріл! Третій — те ж самісіньке…
Світло в приміщенні погасло. Ми з Пітоном зірвалися на ноги. Я вискочив у коридор і побачив, що світла немає по всьому поверху. Пітон клацнув тумблером, перемикаючи відеокамеру на автономне живлення. Екран монітора знову засвітився. На ньому постало: кабінет. Вікно. Штора…
… і висока гнучка постать, котра м'яко плигає на підвіконня, відкинувши штору, за якою зяє акуратна діра, прорізана в фігурних ґратах.
— Так-так! — пробурмотів Пітон. — А ми, значить, у масці!..
Я ледве помітно кивнув: на голові в грабіжника була чорна вовняна шапочка з нерівно продертими дірами для рота й очей. Рухаючись прудко й звинно мов кіт, він підійшов до сейфа, котрий стояв у кутку, й дістав цілу в'язку відмичок.
— Запис? — тихо запитав я.
— П'ятдесят секунд! — буркнув Пітон, дивлячись на екран. — Далі?
— Викликай охорону. Перекрийте всі виходи з офісу. Й приготуйте ще одну пару наручників.
Двері кабінету були незамкнені, й коли я влетів туди, розкручуючи своє тіло в карколомному стрибку, то грабіжник не розгубився й на мить — він блокував мій удар, блискавично плигнувши назустріч, і я відлетів назад і боляче вдарився потилицею об стіну. В наступний мент ця худобина атакувала мене цілою серією випадів, котрі наносилися з різних позицій; я спробував було зробить те ж саме, але пропустив кілька ударів, які ковзнули по корпусу, й увійшов у глуху оборону, ставлячи жорсткі блоки. Люди добрі, це було все одно, що воювати з вітряком! За однісіньку секунду грабіжник устигав завдати до п'яти ударів; кожен з них був настільки фаховий, що неодмінно відправив би мене на той світ, якби влучив у ціль; насилу встигаючи блокувати цю смертоносну зливу, я буквально влип у стіну й уже ні на що не сподівався — хіба лиш на те, що Пітон прийде на допомогу раніше, ніж ця тварюка провалить мені черепа. Врешті, я таки пропустив удар, і п'ята з такою силою заїхала мені в живіт, що я побачив, як перед очима попливли червоні плями, а далі це було таке, наче в кімнаті вибухнуло сонце; одначе в наступний момент я второпав, що це нарешті ввімкнулося світло, — а далі побачив порожній кабінет, штору, яка колихалася од вітру, і стурбоване обличчя Пітона.
— Живий? — поспитався він, схиляючись наді мною. Я похитав головою туди-сюди і сплюнув.
— Та живий же ж наче! — невпевнено сказали збоку. — А де ж злодій?
Я вперся долонями в підлогу й помалу звівся на ноги. В кабінеті був Пітон і двоє бійців, які чатували у лівому крилі поверху.
— Утік? — хрипко запитав я, тримаючись за живіт.
— Та певно ж! — відказав Пітон.
— Дожилися… ганьба та й годі! — Я сплюнув спересердя й вилаявся, нарешті уявивши цю ситуацію збоку. — Здається, нас взули, наче останніх лохів!