Гіркий дим. Міст
Шрифт:
І хлопці з цієї служби одразу вийдуть на нього, почнуть розслідування, а це — кінець.
Отже, треба забути про існування ключа від грат.
А якщо спробувати?..
Максим присунув до вікна стілець. Став на нього. У верхній частині грати трохи розширюються, можна відчинити вікно, просунути руку між сталевими прутами й викинути апаратуру. А вранці, коли відчинять кімнати, пояснити свою присутність так: мовляв, увечері випив у буфеті, потім зайшов до сусідньої кімнати, задрімав і не почув, коли замкнули
Але все одно почнеться розслідування.
Навіть якщо не знайдуть його «техніку», в що важко повірити, бо навколо будинку газон, а він не зможе далеко закинути її, служба охорони знов-таки стежитиме за ним, і не один місяць, а це також рівнозначно провалу.
Так, у службі охорони працюють не дурні… А тут надзвичайна подія: людина цілу ніч провела в секретному відділі…
Звичайно, все обнюхають, роздивляться, і шансів у нього майже нема…
Максим сів, випив води, трохи розслабився. Вирішив, що треба почати все спочатку. Тільки з чого ж почати? Варіант з вікном відпадав, іншого виходу нема…
Єдине, на що можна сподіватися, — пунктуальність Сопеляка.
Як правило, Сопеляк перший приходить на роботу за п’ять чи десять хвилин до початку. Він сидить у сусідній кімнаті праворуч. Прийде, сяде за стіл, розкладе папери. У цей час можна вийти до нього. Удати, що тільки-но прийшов і потрапив до своєї кімнати через приймальню Кочмара, зазирнув до Сопеляка, щоб привітатися.
Рутковський уявив себе на місці Сопеляка. Так, навряд чи Сопеляк щось запідозрить. Принаймні якісь шанси на рятунок є.
А якщо раніше прийдуть Синявський чи стара карга Надія Вирган?
Погано, дуже погано… Вони сидять у Максимовій кімнаті, Синявський одразу почує смалене, в нього нюх розвідника, кажуть, він служив у абвері, негайно побіжить у службу охорони…
Вирган теж ніколи не запізнюється і теж донесе. Спочатку поцікавиться, чому це пан Рутковський сидить у замкненій кімнаті, а потім — до Лодзена.
Щоправда, почувши клацання замка в приймальні, можна вискочити до кімнати Сопеляка, а звідти вже зайти в свою. Мовляв, ненароком переплутав ключі, взяв від Сопелякової кімнати й зайшов через неї…
Ні, такий номер ні з Вирган, ні з Синявським не пройде. Єдина надія — пунктуальність Сопеляка.
Рутковський уявив пана Віктора, діда Хема з червоним носиком-гудзиком: Сопеляк був йому зараз надзвичайно симпатичний, навіть пані Валерія видалася мало не красунею.
Вирішив: якщо Сопеляк прийде першим і все минеться, поведе його разом з дружиною до ресторану й замовить усе, що захочуть.
Ні, подумав одразу, не вчинить він цього, коли навіть усе минеться, бо така щедрість тут не в пошані, Сопеляк запідозрить його і, хтозна, може, й згадає передчасну-появу Рутковського на роботі. Бо, чесно кажучи, Максим не відзначався особливою службовою запопадливістю:
Рутковський простелив на підлозі галети, загорнувся в плащ, підмостив під голову якісь папки. Спати. Бо в його становищі нічого кращого не лишалося.
Крутився й не міг заснути. Лише вранці сон здолав його, задрімав на дві чи три години, але о восьмій уже сидів за столом.
Сидів напнутий, як струна, й чекав, коли клацне замок у дверях…
У яких?
Невже пан Сопеляк підведе його?
Ну, хороший, добрий, найкращий пане Вікторе, ну, хіба ти не можеш прийти на кілька хвилин раніше, всього на п’ять чи шість хвилин?..
Мабуть, пан Сопеляк почув ці Максимові благання. Замок клацнув тихо, навіть дуже тихо, у дверях праворуч, з кімнати долинули м’які кроки Сопеляка.
Рутковський почув, як калатає у нього серце. Тепер вичекати хвилину чи дві. Аби не прийшли Вирган чи Синявський. Дивився, як біжить на циферблаті секундна стрілка.
Швидше, швидше…
Коли стрілка оббігла два кола, підвівся навмисно повільно, зазирнув до Сопелякової кімнати.
Пан Віктор гортав якісь папери й не побачив його. Рутковський просковзнув поміж письмовими столами.
— Моє шанування, пане Вікторе! — мовив голосно й бадьоро. — Ви, як завжди, рання пташка.
Сопеляк усміхнувся ласкаво. Він усім всміхався ласкаво, а особливо солодко тим, хто йшов угору.
Цей Рутковський, дивись, через півроку чи рік стане заступником Кочмара, і до нього треба посміхатися щиро.
Сопеляк зібгав у кулаці бороду, щоб Рутковський краще побачив вираз його обличчя, — приязний і запобігливий.
— А ви, пане Максиме, сьогодні, бачу, теж не забарилися.
— Ех, пане Сопеляк… — Рутковський багатозначно глянув на колегу. Знав, що Сопеляк над усе полюбляє секрети, і вирішив зіграти на цьому. — Розповім вам, але це таємниця…
— Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.
— Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.
— І гарна дівчина? — Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.
— Дуже.
Сопеляковим обличчям майнула хмара.
— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…
— Не кажіть нікому.
— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.
Рутковський насторожився.
— Що навіть?
— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.
— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.